добраніч. Не зважив на вмовляння розповісти казку, натомість пообіцяв, що наступного разу розповість їм не одну, а дві. Він приєднався до гурту в кабінеті – обшитій темними панелями кімнаті з великим вікном посередині стіни, запнутим пишними брунатно-бордовими шторами. На підвіконні, між внутрішніми та зовнішніми стулками, лежало кілька подушечок для утеплення. Перед вікном стояв загородою добрячий горіховий стіл, захаращений цілими стосами розгорнутих книжок. Підлогу покривав товстий кашанський килим, весь помережаний блакитними й кольору слонової кості квітами. Книжкові полиці, набиті томами у важких темних шкіряних палітурках, застували три стіни – від підлоги аж до стелі. У далекому кутку кімнати, на бідермаєрському картярському столику з тонкими чорно-золотистими спіральними ніжками, Луї вже поставила холодну печену курку, салат із капусти, насіння кмину й сметану, кілька Seltstangerl’ів – солоних, посипаних кмином хлібних паличок, і Giesshubler – мінеральну воду. Взявши тарілки з супом із таці, яку приніс Фройд, і поставивши їх на стіл, Матільда вже ладна була вийти.
Зважаючи на те, що поруч Фройд, Броєр потягнувся й доторкнувся жінчиної руки.
– Побудь тут трохи. У нас із Зіґом нема секретів від тебе.
– Я вже перекусила з дітьми. Ви удвох можете обійтися й без мене.
– Матільдо, – Броєр силкувався на легкий тон, – ти нарікаєш, що рідко мене бачиш. Ось я й на видноті, а ти мене покидаєш.
Але вона похитала головою.
– Я скоро повернуся зі струдлем.
Броєр кинув на Фройда благальний погляд, ніби питаючи: «Що я ще можу вдіяти?» За якусь мить, коли Матільда зачиняла за собою двері, він зауважив її призначений Фройду промовистий погляд, який неначе питав: «Бачиш, чим стало наше подружнє життя?» Уперше Броєр усвідомив, яка незручна й делікатна роль випала його молодому приятелеві – довіреної особи чоловіка й жінки, охололих одне до одного.
Вони мовчки їли удвох. Броєр спостеріг, що Фройд уважно придивляється до книжкових полиць.
– Чи варто мені приготувати полицю для твоїх майбутніх книжок, Зіґу?
– Мені дуже хочеться! Але не в цьому десятилітті, Йозефе. Нема часу навіть на те, щоб подумати. Єдина річ, що за весь час написав інтерн Віденської лікарні загального профілю, – це поштова листівка. Ні, я думаю не про писання книжок, а про їх читання. О, ця нескінченна праця інтелектуала – вливати знання в головний мозок крізь триміліметровий отвір у райдужній оболонці.
– Чудовий образ! – усміхнувся Броєр. – Конденсована есенція Шопенгауера й Спінози просочується крізь зіницю й зоровим нервом потрапляє безпосередньо в наші потиличні частини мозку. Добре було б, якби я міг їсти очима. Я завжди перевтомлений, тому й не можу читати щось серйозне.
– А як же твоя дрімота? – спитав Фройд. – Що з нею? Я гадав, що ти приляжеш перед вечерею.
– Я не зміг задрімати. Мабуть, перевтома не дає спати. Серед ночі мене розбудив звичний кошмар. Той, у якому я падаю.
– Розкажи