куди?
Його молодий приятель, зодягнений у невишукане, але пристойне синє пальто, закрив парасольку, обернувся до фіакра, а тоді, впізнавши Броєра, усміхнувся й відповів:
– Іду на Бекерштрасе, сім. Сьогодні мене запросила на вечерю чарівлива жінка.
– Ой, маю новину, що розчарує тебе! – засміявся Броєр. – Її чарівливий чоловік якраз добирається додому! Сідай, Зіґу, сюди. Поїдеш зі мною. Я закінчив усі справи на сьогодні й надто вже втомився, щоб іти до «Ґрінштайдля». У нас буде час погомоніти перед вечерею.
Фройд струсив воду з парасольки, ступив на бордюр і забрався в карету. Всередині було темно, і свічка, що тут горіла, давала більше тіней, ніж світла. Трохи помовчавши, він повернув голову й уважно придивився до приятелевого обличчя.
– Видно, що ти втомлений, Йозефе. Мабуть, випав довгий робочий день?
– Не так довгий, як важкий. Він розпочався й закінчився візитом до Адольфа Фіфера. Знаєш його?
– Ні, але я прочитав кілька його творів у «Ноє фрає пресе». Чудовий письменник.
– Ми бавилися разом ще дітьми. Вкупі ходили до школи. Він став моїм пацієнтом уже з першого дня моєї практики. Що ж, зо три місяці тому я діагностував рак печінки. Він прудко поширюється в тілі, як пожежа в степу, а тепер на додачу почалася обструктивна жовтяниця. Чи знаєш, Зіґу, яка буде наступна стадія?
– Ну, якщо забита жовчева протока, тоді жовч і далі надходитиме в кров, аж поки хворий не помре від інтоксикації. А перед смертю він впаде в кому. Десь так?
– Саме так. Не тепер, то в четвер. Але я не можу сказати йому про це. І далі обнадійливо й оманливо усміхаюся, хоча волів би щиро попрощатися з ним. Ніколи не звикну до того, що мої пацієнти вмирають.
– Сподіваюся, ніхто з нас не звикне, – зітхнув Фройд. – Надія конче потрібна, а хто, як не ми, може її підтримувати? Як на мене, це найважче в роботі лікаря. Іноді мене бере великий сумнів у тому, що я можу впоратися з таким завданням. Смерть могутня, а наші методи лікування недолугі, особливо в неврології. Слава Богу, в мене вже закінчуються лікарняні чергування. А ця одержимість локалізацією осередку хвороби просто-таки непристойна. Ти б почув, як завзято сьогодні на обході Вестфаль[35] і Маєр[36] сперечалися про точне розміщення ракової пухлини в мозку. І то при хворому! – Але… – затнувся він. – Та чи мені таке казати? Лише півроку тому я, працюючи в невропатологічній лабораторії, дуже тішився, коли туди прислали мозок дитини. Ще б пак, я ж міг би тріумфувати, точно визначивши місце патології! Мабуть, я стаю надто вже цинічним, зате утверджуюся в переконанні, що наші диспути про локалізацію напускають туману на істинну правду: пацієнти вмирають, а ми, лікарі, безсилі.
– Іще одне, Зіґу. Шкода, що учні таких лікарів, як Вестфаль, ніколи не навчаться утішати приречених померти.
Два приятелі їхали в тиші, фіакр вигойдувався під сильним вітром. Знову пустився дощ, і краплі торохтіли об дах. Броєр хотів був щось порадити своєму молодому