не проти мене провести, пане Рутецький? – запитала вона.
– Максиміліан! – уточнив я. – Для вас просто Максиміліан.
– Як я смію? Я всього-на-всього провінційна актриса, а ви друг найяснішого цісаря…
– Пусте, пані Малґожато! Тут можете бути спокійні. На відміну від мене, його цісарська величність байдужий до мистецтва. Його більше цікавлять географічні відкриття.
– Хіба на Землі іще лишилися нерозвідані місця? – здивовано запитала Малґожата.
– Найсвітліший цісар вірить у це, і це має бути правдою!
Ми покинули гримерку і знову якимсь лабіринтом вийшли на площу перед театром. Вона була заповнена народом і численними екіпажами. Я зауважив Конрада, що спокійно спостерігав метушню навколо себе.
– Моя карета у вашому повному розпорядженні, – повідомив я.
– Це даремно! – відповіла Малґожата. – Я живу недалеко звідси. А вечір такий чудовий!
У цьому вона мала рацію. Вечір справді видався на славу, й було б гріхом не скористатися цим.
Ми вийшли на правий берег Полтви, на вулицю Нижні вали і повільно рушили нею. Нам зустрічалися перехожі й галантно віталися з нами. Я зрозумів, що моя супутниця досить відома у Лембергу, бо, попри усю свою значущість, я навіть не припускав, що два дні перебування у місті зробили мене таким відомим.
– Скажіть, Максиміліане, а ви знайомі з Францом Ґрільпарцером? – поцікавилася Малґожата, одночасно відповідаючи на чергове привітання легким кивком голови.
– Траплялося, – непевно відповів я.
Чесно кажучи, мені не дуже хотілося згадувати останню нашу розмову з Ґрільпарцером, коли я спробував вступитися за колишнього канцлера фон Меттерніха. В одній з вистав Ґрільпарцер непрямо натякнув на нього. Чудово знаючи, що Франц Йосиф неодноразово запитував у того порад, я не міг не висловити своєї думки про це. Тоді кожен залишився при своїй думці, але це не стало причиною не відвідувати інші вистави.
– Уявіть собі, пані Малґожато, це досить-таки жвавий дідок, – сказав я. – Щоправда, він уже не пише для сцени, радше для себе, але у світі з’являється часто.
– Як цікаво! Відень, опера! – захоплено мовила моя супутниця. – А я, уявіть собі, далі Кракова не їздила. Нудьга жахлива! Якби не ерцгерцог, просто не знала б, куди подітися.
«А Париж? – ледве не вихопилося у мене. – А коханий Ян Александр?»
Своє здивування я вирішив залишити при собі. Подумаю на самоті, а тим часом слухав пані Малґожату.
– Лише приїзд ерцгерцога Карла Людвіга розбудив життя Львува, – зауважила вона. – Його імператорська величність влаштовував бали, сам був зразком елегантності. Ви не знаєте, чи буде бал на честь прибуття найяснішого цісаря?
Я не встиг не те що відповісти, а просто сприйняти слова пані Малґожати, а вона вже вела далі:
– Було б добре, якби Карл Людвіг влаштував такий бал! Про це б довго говорили. Ви знаєте, іноді дії ерцгерцога видаються мені дещо дивними.
– Чому ви так подумали, пані Малґожато? – Нарешті я спромігся вставити хоч слово.
– Не