Карл Людвіг рекомендував вас як знавця своєї справи, – почав я. – Це правда?
– Ерцгерцогу видніше.
– Не сумніваюся у цьому. Перед тим, як, так би мовити, відкритися перед вами, хочу з’ясувати наступну деталь. Пані Малґожата Серватка, пробачте за мої слова, можливо, як місцевого, вони вас образять, досить-таки посередня актриса. Однак ерцгерцог називає її провідною. Я не можу віднести себе до поціновувачів театру, але, пробачте, провінціалізм не помітити важко.
– Ви мене не образили, – відповів Людкович. – Я ніколи не був шанувальником ні театру взагалі, ні гри пані Серватки зокрема. А ерцгерцогу Австрійському пані Малґожата подобається не лише як актриса, якщо ви мене розумієте.
– Причиною цього є protégé брата цісаря?
– Швидше навпаки. Дозвольте дещо просвітити вас.
Теофіл Людкович знову затягнувся.
– Театр, який ми відвідували учора, побудував граф Станіслав Скарбек, – почав він. – Може, це й виглядатиме дивно, але майже одразу після відкриття у театрі працював граф Александер Фредро, досить відомий драматург.
– А що тут дивного? – запитав я, надпиваючи каву.
– А дивним було те, що дружиною графа була, та і є зараз, Зофія Скарбек.
– Дочка?
– Колишня дружина.
– І яким боком до цього причетна пані Малґожата?
– В Александера і Зофії Фредро є син Ян Александр. Смію сказати, постать досить колоритна. Свого часу його батько входив у польську Раду Народову, а син пішов далі. Вступив у національну гвардію, став ад’ютантом підполковника Хожницького, навіть отримав Хрест заслуг. Після того як угорсько-польські війська були розбиті біля Тімішоари, втік спочатку до турків, а потім перебрався до Парижа. Туди відбули і його батьки. Так от. Іще до заворушень в Угорщині увесь Львів говорив про інтрижку між сином графа Фредро і красунею Малґожатою Серваткою. Це, звісно, могло лишитися непоміченим і ні до чого не зобов’язуючим фліртом, але буквально місяць тому пані Малґожата повернулася з Парижа, де, за чутками, зустрічалася з Яном Александром.
Ця інформація мене зацікавила, бо чудово вписувалася у мій план.
– Перший! – тихо сказав я.
– Прошу? – не зрозумів Людкович.
– Ні-ні, не звертайте уваги! Ваша розповідь дуже цікава і корисна для мене. Мушу вкотре зробити комплімент ерцгерцогу про його чудове знання тутешніх реалій. Він не помилився у своєму виборі.
Я не чекав ніякої реакції від співрозмовника, та й він ніяк не відреагував на мої слова.
– Пане Людкович, ви давно працюєте у поліції? – поцікавився я.
– Ось уже дев’ятий рік. Я починав іще відтоді, коли директором поліції у Львові був Леопольд Захер-Мазох[9]. Спочатку був наглядачем, тепер комісар поліції.
– Тепер про справу! Мені потрібен список усіх іноземців, котрі перетнули кордони Королівства Галіції і Лодомерії за минулий місяць і зроблять це до візиту його цісарської величності.
Теофіл Людкович декілька разів затягнувся, випустив густий дим, і я подякував,