і витривалого танцюриста, не покидав бали до їхнього завершення, а це зазвичай тривало до самого світанку. Дами не могли нахвалитися увагою, що її приділяв намісник Галіції і Лодомерії. На відміну від свого брата, цісаря Франца Йосифа, який захоплювався географічними відкриттями, Карл Людвіг віддавав перевагу мистецтву і був домосідом. Навіть дворічне перебування у Лембергу йшло усупереч його бажанню проводити час десь в Інсбруку, але як брат цісаря і його підданий він подав іншим приклад смиренності й беззаперечно скорився його волі.
На місто опустилася приємна вечірня прохолода: відступила денна задуха, яка зазвичай буває після того, коли сонце випарує усю накопичена землею вологу; небо над містом набуло якогось зловісного темно-синього відтінку. Напевне, вночі знову випаде дощ. Побачивши моє здивування, ерцгерцог мовив:
– Звикай, Максиміліане! Це – погода Лемберга! Якщо ти протягом одного дня не змокнеш і, поки поспішатимеш додому, не висохнеш – вважай, у Лембергу ти не був. Хіба я не правий, пане Людкович?
– Авжеж, ваша імператорська величносте! Смію нагадати, що ви у Львові лише два роки, а нам, корінним львів’янам, до цього не звикати, – відповів Людкович.
Я вперше почув його голос. Детектив говорив з ледь чутним акцентом, але він не псував його німецьку, а, навпаки, додавав їй певного шарму. Я звернув увагу на інше: вже утретє це місто називали по-інакшому, не так, як ми й поляки. Цікаво, як це звучить з уст жидів?
– Головне, щоб на час візиту цісаря Франца Йосифа Львів не задощило.
Його слова мене здивували.
– Ви даремно турбуєтесь за настрій його цісарської величності! Франц Йосиф Перший приділяє мало уваги подібним незручностям, – відповів я.
– Я не сумніваюся у невибагливості цісаря! Погода мене цікавить, пробачте, із суто практичних міркувань. Мряка, а тим більше дощ, змусить магістрат змінити графік переміщення цісаря, а це внесе додаткові труднощі у нашу роботу, – пояснив Людкович.
Його слова переконали мене, що мій співрозмовник насамперед професіонал і ерцгерцог не помилився, порекомендувавши його.
– Ви знову про роботу? – удавано розсердився Карл Людвіг. – Ми ж домовилися, що сьогодні говоритимемо лише про прекрасне. Пане Людкович, ви раніше дивилися «Ілюзію життя»? Максиміліана навіть запитувати даремно – важко у столиці знайти театр, у якому не йшов би Ґрільпарцер[7].
– Це так, ваша імператорська величносте, але зізнаюся, «Ілюзію життя» не доводилося бачити жодного разу, – відказав я. – Чомусь у Відні більше ставлять «Велич і падіння короля Оттокара».
– Це й не дивно! Прославляти велич становлення цісарського дому – обов’язок кожного підданого! – пафосно відказав ерцгерцог. – То як, пане Людкович?
– Я радий, що не один лише пан Рутецький уперше насолоджуватиметься виставою, – відповів детектив.
– Смію запевнити, ви не будете розчаровані, – запевнив Карл Людвіг.
Невдовзі ми під’їхали