дороги, годинку відпочити і відвідати ратушу, де представив наміснику і бургомістру свої повноваження. Та й то лише ті, про які їм належить знати. Чесно кажучи, ми з вашим братом сподіваємося, що вам відома обстановка в місті й ви допоможете нам.
– Обстановка мені справді відома, але не більше. Я так розумію, що тобі хочеться дізнатися, хто бажає смерті моєму братові.
– Це було б ідеально, – зізнався я.
– Так от, готуйся почути неприємне. Багато хто.
Почуте мене здивувало.
– Як?
– Не віриш? Тоді слухай. По-перше, русини. Або українці, як тобі буде зручніше. Вони мають усі підстави бути ображеними на мого брата.
– Чому? – запитав я.
– Під час кривавих подій в Угорщині сім років тому вони утворили свою Руську раду і не підтримали вимог угорців. Зі свого боку, вони хотіли деяких реверансів для себе, як-от вивчення їхньої мови, щоб укази видавалися не лише німецькою, угорською і польською, але й українською. Спочатку мій брат спробував виконати деякі з цих вимог, але потім відступив і все управління цими землями віддав у руки полякам. Аґенор Ґолуховський довів Руську раду до розпуску; поміж управителів ти не знайдеш жодного русина, хоч у Лембергу їх не так вже й мало. Ясна річ, у своїх бідах вони звинувачують мого брата. По-друге, поляки.
Це мене здивувало.
– А чому вони? Ви ж самі казали, що після розгрому бунтівників вони найбільше скористались, – мовив я.
– А їм цього виявилося замало! – запально сказав Карл Людвіг. – Їм здається, що навіть такі незначні поступки, які залишилися в українців, є серйозною загрозою для їхнього існування, і вони вимагають від брата остаточно вирішити галицьке питання. Звичайно, на користь поляків. Інші варіанти навіть не обговорюються. По-третє, жиди.
– Жиди? – Мені здалося, що я не розчув. – А їм що не подобається?
– Та теж, що й русинам. Навіть більше.
– Що ви маєте на увазі? – допитувався я.
– Після поляків у Лембергу вони другі за кількістю. І жодного, я повторюю – жодного жида у магістраті. І всі, я наголошую, групи захочуть попросити у мого брата аудієнції, щоб випросити для себе поблажок і заодно очорнити інших. А мій вінценосний брат, між іншим, приймає прохачів сам. Не довіряє нікому. І за право бути прийнятим першими йтиме запекла боротьба, адже тим, хто удостоїться аудієнції останнім, сподіватися на позитивне розв’язання свого питання даремно.
Рішення визріло миттєво.
– Мені потрібен цей список, – швидко сказав я.
– Навіщо? – здивувався ерцгерцог.
– Хочу зустрітися з представниками громад міста. Як представник найсвітлішого цісаря я повинен перевірити, чи немає у прохачів чогось забороненого. Заразом спробую зрозуміти, чого можна чекати від них.
– Навряд чи перед тобою відкриються, – засумнівався Карл Людвіг.
– Я теж так гадаю, тому не варто відкидати інші загрози.
– Які?
– Зовнішні.
Ерцгерцог гмикнув.
– А тут у кого не тицьни – влучиш у точку! – сказав він,