Карл Людвіг. – Якщо він вирішив, що ти впораєшся, значить, так і буде. Що ти маєш намір робити?
– Завтра бургомістр представить мені план зустрічі вашого брата, – почав я, але ерцгерцог перебив мене.
– Нікудишній план, як на мене! – мовив він.
– Виправимо! – пообіцяв я. – А до того часу я хотів би мати списки представників різних громад міста.
– Їх доставлять до твого помешкання.
– Я зупинився…
– Я знаю, де ти зупинився! Невже ти гадаєш, що за два роки перебування у цьому місті я не завівся потрібними знайомствами?
– Тоді у мене до вас іще одне прохання!
– Уважно слухаю! – з готовністю сказав Карл Людвіг.
– Мені потрібен офіцер кримінальної поліції, який може допомогти у цій справі.
– Будь-який?
– Ви правильно розумієте: не будь-який. Можливо, не надто балуваний магістратом.
Карл Людвіг хитро примружився.
– Тобто такий, хто має власну думку? – припустив він.
– Ви напрочуд здогадливі, ваша імператорська величносте!
– Є у мене такий! Щоправда, у нього є одна особливість.
– Прошу?
– Саме через цю особливість він не у ласці у бургомістра. Свого часу він близько приятелював з єпископом Яхимовичем.
– Не розумію, – признався я. – Хто такий Яхимович?
– Колишній голова забороненої Руської ради.
Я почав розуміти стурбованість ерцгерцога.
– Тобто він русин? Чи то пак українець? – запитав я.
– Вірно. Це тебе не лякає?
Я знизав плечами.
– Аніскільки! Прошу врахувати, що я сам наполовину русин, хоч вважаю себе австрійцем. От тільки…
– Що?
– Якщо виявиться, що до замаху на цісаря причетні його співвітчизники, чи не стане це на заваді чесному розслідуванню?
– Заспокойся! Для пана Людковича насамперед важлива справа, а вже потім кровні зв’язки.
– Тоді я хотів би з ним зустрітися! – вирішив я.
– Немає нічого неможливого! Сьогодні ввечері у театрі Скарбека[6] ставлять «Ілюзію життя». Ця драма користується успіхом ще від часу прем’єри. Хочу відзначити, що тут ставлять недурні вистави.
– Дякую за запрошення, ваша імператорська величносте, але боюся, що сьогодні я неспроможний оцінити навіть найвишуканіший виступ. Надто стомився у дорозі.
– Розумію, – з готовністю відказав Карл Людвіг. – Тоді запрошую на завтра. Йтиме не «Ілюзія», лише «Шлюби панські», але і там закручена інтрига. До речі, актриси у театрі нічогенькі!
І хитро подивився на мене. Мене це розсмішило. Я підвівся.
– Здаюсь, ваша величносте! Дозвольте відкланятися, щоб встигнути привести себе до ладу.
Ми домовилися, що ерцгерцог заїде за мною о сьомій, а перед тим домовиться з поки що незнайомим мені офіцером кримінальної поліції.
Коли я виходив з будинку на вулиці Нижні Вали, Конрад