редакторка, жінка теж на пенсії, спитала тоді: «Ви заміжня?» – «Ні». – «Але ж замужем ви були?» – «Так, зовсім недавно ми розійшлися з чоловіком». – «Тобто ви в офіційному розводі?» – «Можна й так сказати».
Вона грубо подивилася на мене: «Знаю я, хто такі “розведьонки”, як вони поводяться. Дивіться, Віро, щоб до мене не доходили поголоски про вашу, м’яко кажучи, непристойну поведінку чи, борони Боже, про те, що ви розбиваєте чиїсь сім’ї! Я коло себе лярв, вибачайте на слові, пригрівати не збираюся. Газета – моя дитина, а працівники газети – то як її вихователі і мої, не дивуйтеся, родичі. Тому зважайте на все, що будете говорити і як будете поводитися. Я вас попередила. Бо сама я так прожила життя, що ніхто ніколи про мене погано й не подумав, не те, щоб уголос сказав! Ні в яких скандалах я участі ніколи не брала. Пристойність – це слово мого життя, дороговказ, за яким слідую…»
За рік я пішла і з тієї роботи. Прізвисько «розведьонка» прихопила з собою. Воно, як не дивно, знадобилося мені й через роки у Польщі, куди я поїхала на заробітки – спершу прополювати, а потім збирати полуницю у фермерському господарстві – зі своїми односельцями: тітка Варця нарадила. То було відразу після Майдану й мого іще більше травмованого стану, ніж після злощасного таксування з пістолетом під ребрами.
Не думала, що серед райцентрівських (ну, не сільських же!) жительок досі такі уявлення. Подивилася на Петра, чоловіка з нашої бригади, а він жонатий, – все, хочеш його від жінки відбити, собі заграбастати. Вийшов у поле бригадир перевірити, чи добросовісно українці-поліщуки трудяться, підняла в цей час голову, – все, «зняти»6 багатшого хочеш і в Польщі лишитися… Ще й утрапила, була, в суперечку: думала, накинуться на мене односельчанки й роздеруть, «як Тузик грілку».
– Бо жінка буває щасливою тільки, коли вона замужем, – сказав хтось із нашої бригади, коли ми сиділи на спільній кухні й вечеряли «з пивком».
– Це неправда, – заперечила я.
І мої «співкамерниці» (так я жартома називала своїх співмешканок по крихітній кімнаті, де по всьому периметру, попід стінами, були розставлені в два поверхи залізні вузькі лежаки, схожі на тюремні нари) гучно запшикали глузливими смішками.
– По собі судиш, Вірко?
– Чого по собі? Бачила в житті немало щасливих і незаміжніх жінок.
– Де ж вони живуть? У Києві твоєму?
– І в Києві теж.
– Не плети дурниць, Вірко. Брехню ж торочиш!
– Та чого ж?
– Ну, кожна ж дівчина хоче заміж.
– Дівчина, може, й хоче. Але – не кожна жінка.
– Вірко, ти так судиш, бо сама – розведьонка. Хіба ж тобі пусто було замужем? В самому, бляха, Києві?
– По-всякому було.
– Ой, бо не терпіла свекрухи, язика мала довгого! Менше би слухала, Вірко, своїх подружок городських, то, може, й зберегла би сім’ю!
– Нікого я не слухала. І не я ж була ініціаторкою розводу.
– Бо меншою треба бути, змовчати свекрусі,