убік.
(А й справді швидко.)
– Ти ж гарна, – кажу перше, що спадає на думку.
– Він мені не подобається, і він мені не треба, – запевняє Елла.
– Тоді відший його!
– Не можу. Мені потрібна ця робота. Зараз у Стаса не найкращі часи в бізнесі, тому він дозволив мені вийти на роботу. Якби все було, як раніше, ну… за тих часів, до Майдану, сиділа б я вдома. Як усі шість років. Але я не хочу більше сидіти вдома.
– Все одно, ти нічого не мусиш, Елло.
9
Дзвінок пролунав увечері, десь по дев’ятій. Я вже повечеряла і встигла порадити Ліні (аби відчепилася з такими дрібницями), який із її прикидів у стилі кежуал більше пасує до завтрашньої п’ятниці.
«Завтра директор мене практично не бачитиме, – зазначила моя сусідка по квартирі. – У нього вранці нарада, а після обіду він летить у Париж із дружиною, а насправді з коханкою, однією із, – уточнила Ліна, затим кокетливо підморгнула, ясно, на що натякаючи. – Я ж замовляла їм двом квитки, – додала вона. – Тому можна вдягнути щось не дуже виразне».
На моєму язиці наспіло було питання, чи не ревнує вона свого дідка до численних полюбовниць, але я вчасно ковтнула слину разом зі словами.
Стиль кежуал по п’ятницях мені теж до вподоби. Це чи не єдина крута фішка в офісному кодексі. У «Кодексі корпоративної культури компанії “АтлАс”», якщо бути точною. Я ж чесно готувалася до понеділкової зустрічі щодо мого десятиденного стажування, сумлінно вивчала малозрозумілі інструкції «для новачка», місію, візію, принципи та цінності компанії, етичні стандарти, положення про зовнішній вигляд та культуру одягу, розписувала план-факт роботи і розбиралася в отій, хай її нехай, матриці компетенцій персоналу з різноманітними інструментами менеджера, зокрема «правилом Парето»7, «мозковим штурмом»8, «матрицею Ейзенхауера»9, «діаграмою Ганта»10, «рибою Ішікави»11, де сам чорт спіткнеться; намагалася заповнити «план проходження стажування», «базу знань, необхідних для роботи на посаді», «функціональні ключові цілі», щодалі сумніваючись у потрібності, важливості та користі цього для своєї звичайної коректорської роботи.
І от можна урешті розслабитися, вбрати джинси й розтягненого светра, взути кросівки й почуватися своєю. Єдиного дня у тижні. (За моїми дотеперішніми відчуттями.) І завтра – такий день. Виявляється, не тільки в нашому офісі.
Ліна зостановилася на сірих брюках-чінос, білих кедах, смугастій майці та темно-синьому кардиганові грубої в’язки.
«Хоріство», – оцінила її словом матері. І тоді задзвонив мій мобільний.
«Ти ж незайнята? – спитала Карина. – Тоді збирайся: проїдешся, трохи розслабишся, погуляєш зі мною».
Мені й не віриться, що то я. Сиджу в розкішнім авто, поруч – Головата, вбрана в коротеньку легку сукенку з воланами кольору кориці. Як дівчинка. Зовсім на себе не схожа. Ще й у босоніжках на шалено високій платформі й каблуку.
(Отже, ті, що я бачила в офісній шафці, теж