здатне надихнути й зміцнити дух. Не менше й такого, що ніжить, приколихує, заспокоює…
Для мене слово – то щоразу доторк. Він може пестити, а може шпигонути.
«Ще один такий випадок – і вас буде звільнено», – голос старшої ейчарки сичить у вухах, хоча ми вже промчали довгим офісним коридором, що тягнеться повз рецепцію, застрибнули в дивний ліфт (він тут є? ага, цілком таємний і замаскований), піднялися вгору на якихось півповерху й запливли (я вже не чула ніг, вони не йшли, а робили чудні й невагомі рухи, як то у воді, бо земля піді мною теж кудись, чортяка, поділася) до шикарного кабінету. Ой, ні-ні, це просто приймальня генерального. Його кабінет – праворуч (туди всяким шавкам – зась, так-так, я розумію). А нам – сюди, ліворуч. Це я розумію вже з роз’яснень панянки, що встала з-за грубого бурого столу, привіталася й назвалася помічницею генерального директора Кариною Головатою. Ґречно (у неї добрі очі, встигаю зауважити) вона відчинила перед нами двері переговорної, – овва, кімнати настільки просторої, освітленої й налитої запахущим ароматом водяної лілії (аромадифузор?), що я аж чхаю й лякаюся того, що «осквернила» своїм випадом тиху райську гавань.
«Вас буде звільнено ще до того, як оформлено на роботу. Не забувайте, зараз почався всього лише десятиденний період стажування. Далі – два місяці випробувального терміну. І тільки потім вас буде офіційно оформлено, а вашу зарплатню буде збільшено на дві або навіть на чотири – таке рідко буває, та все ж, – тисячі гривень. Це ж вам не якась державна конторка, а велика успішна компанія!»
Як же мені муляють оці її бюрократичні мовні конструкції «буде зроблено», «буде оформлено», «буде проведено», думаю про Ксенію, яка плюється погрозами дорогою від нашого кабінету аж до шефового. (Отепер мені зрозуміло, у чому твоя «старшість», дівчино на прізвище Коршак.)
А відтак, сидячи вже на стільці (хух!) за великим столом, я перемикаюся на Еллу, котра ось поруч, праворуч, і ніяк не стишиться, хвилюється, я це відчуваю, бачу по ній, хай би як вона те прикривала.
«Усе добре», – цілюся в її очі своїм німим, але красномовним поглядом. І навіть дозволяю собі усміх – короткий і ледь зримий, схожий на тінь Еллиної радості, що спадає допіру на її обличчя і вмент зникає, спадає і знову зникає… Ми ж могли не встигнути, але встигли, зараз рівно 14:30 (ха-ха)!
Як вона бігла! Елла! Коли побачила мене, захекану, на Хрещатику: я кликала її, махала рукою так, ніби стояла над глибоким урвищем, тримаючись за вцілілий шмат зруйнованого мосту, й присьма просила3 (як каже моя мама) про поміч у рятівного гелікоптера, що замаячив у висоті, – будь ласка, врятуйте людину, чиє життя на волосині!
Сама я вже збíгала в перехід на майдані Незалежності, купила перший-ліпший тюбик суперклею, хутчіш намазала ним каблук, підошву, міцно їх здавила – перше рішення, що спало на думку в спантеличенні (ох, ці емоційні припливи!) та розгубленості.
І от ми на місці, за якісь десять хвилин я впоралася з підступним взуттям, розшукала Еллу: вона виходила з авта, з кимось, очевидно, у ньому розмовляла, й ми примчали до офісу, де на нас під дверима кабінету