Зламані сходи. Борис Крамер

знаю. Я вас питаю… У мого батька зберігся запис із того часу, де невідомий чоловік призначає побачення жінці на ім’я Луїза. Шкода, що ми не можемо зараз прослухати його. За кілька днів перетворю на цифровий, і ми ще раз зустрінемось.

      – У той час записували всіх підряд. Діма казав, що він не знає, де працює. На телефонній станції чи в студії звукозапису, – жінка все-таки була обізнана зі справами чоловіка, хоч і поверхово.

      – То як із Луїзою? Пригадуєте що-небудь?..

      – Луїза, Луїза… Рідкісне ім’я, – знову надпила кави й вибачливо всміхнулась. – Не можу пригадати нікого. Я так викреслила все… з Дмитрового минулого, що, мабуть, перестаралась. Не пам’ятаю…

      – А що ви самі думаєте? Що, на ваш погляд, сталося з чоловіками?

      – Що я думаю? – перепитала дещо роздратованим голосом. – Убили їх!.. Безсумнівно, убили… Діма мені довго снився. Мертвий… Сяде коло мого ліжка, увесь сірий такий, повільний, наче мара, і говорить тягучим голосом, що йому страшно самому серед лісу… Я його питаю: «Де ти?» А він мені: «Не знаю. Лежимо з Северином, і ніхто не приходить…»

      – З Северином?.. Тільки з Северином? – ухопився я за її слова, як дитина, яку порадували.

      – Це ж сон! Просто сон, – гірко всміхнулась жінка, яка не старіла. – До психолога ходила, щоб заспокоїтись… І правда. Поміг. За кілька сеансів перестав сидіти наді мною Діма.

      – Ось моя візитівка, – подав їй. – Якщо згадаєте якісь деталі, подзвоніть… Я з’їжджу в Київ, потім повернуся. Ми разом прослухаємо запис про Луїзу.

      Вербицька взяла візитівку, прочитала, змахнула нею пилинку зі стола. Потім вдумливо глянула мені у вічі.