4
Повечеряв у ресторані «Блакитний силует», заледве прочитавши меню в холодному голубому світлі, що тут панувало всюди. Господарі ресторану шукали свій неповторний почерк і зупинились на фішці зі світлом. Мене переслідувало дивне відчуття: місто моєї юності було чуже й незнайоме. Чверть століття тому, сімнадцятилітнім, я покинув його й полетів у життєві мандри. Зрідка, звичайно, навідувався до мами, згадував друзів-однокласників, як ми бігали отут дворами та відганяли хлопчачі компанії «з того боку». Тоді були молодіжні змагання: укріпитись у своєму мікрорайоні й нікого стороннього не пускати. Район на район, як в американському регбі, – голову вниз, праве плече вперед… Деякі хлопчачі банди завойовували по кілька кварталів і ставали козирними, на них звертали увагу дорослі, яким треба було «порішати питання». Як добре, що мама мене часто затримувала вдома й сухо начитувала ненависні диктанти.
Емськ щедро світив вогнями й поночі здавався чужим. Усе знайоме – і водночас інше. Нові деталі й штрихи – вогні реклами, палахкотливі вивіски, потужніший, ніж завше, шум автостради, говір веселої молоді на терасах кафе й ресторанів – підказували, що я в цьому місті ще не бував. Ніби несподівано отямився, прокинувся й не знаю, де перебуваю. У паралельній реальності?.. Це відчуття поглиблювала зустріч з Іларієм Шаманом, який розповів деталі слідства. Сорок років тому він, упевнений у собі слідчий, фахівець своєї справи, зазнав нищівної поразки. Жовті «Жигулі» пропали, ніби крізь землю провалились. І відтоді його кар’єра покотилась донизу. Що б Шаман не робив, його впевненість розбивалась об поразку з мисливцями. Не міг заспокоїтись і визнати, що безсилий, нема жодної нитки, за яку можна потягнути. Усе міркував до безсоння й дзвону в голові, перебирав версії й варіанти. Схуд, як загнаний хорт, що втратив слід. Поразка труїла його й не давала змоги вільно дихати. І наскоки полковника Сахна тільки добивали, змушували все частіше зазирати в чарку. Не було везіння, талану, то вже й не повернеться. Розчарований Іларій, попрацювавши дільничним, згодом пішов на пенсію й зайнявся колекціонуванням холодної зброї.
Удома сусідка тітка Марина чекала біля дверного вічка, бо як тільки дзенькнув ключами, одразу виринула за спиною.
– Юрчику!.. Ти, мабуть, голодний, – вигукнула. – Я спекла налисників. Скуштуй!..
Тітка Марина завжди була членом нашої сім’ї. Син Костян десь валяється на нарах, а Семьйон Семьйонович обманув, утік на той світ.
– Я не голодний, тітко Марино, – відповів, не обертаючись.
– Тобі сили зараз треба, – повчально сказала сусідка.
– Що ви маєте на увазі?..
Я нарешті відімкнув замок і озирнувся.
– Не кожен день маму хоронять, – мовила тітка Марина, і сльоза капнула в тарілку.
– Ви пам’ятаєте якісь обставини того, як мій тато пропав? – запитав я її без переходу.
– О!.. О!.. Та коли то було! – сусідка зачудовано сперла руку з тарілкою на поручні сходів, ніби готувалась до довгої розмови. – Твоя мама чекала його в суботу