ooh, and she’s buying
a stairway to heaven.
Чистий дзвінкий голос під розливи флейти та перебори гітари співав про дивну юну леді, яка стверджує, що має багато золота, бо золото все, що блищить. І вона купить сходи в небо. Коли приїжджає туди, вона знає, що всі магазини зачинені, але словом може отримати те, по що приїхала. О-о-о, о-о-о, і вона купує сходи до неба!..
– «Лед Зеппелін»! – випалив старий і захитав у такт головою. – Свинцевий дирижабль!.. Група моєї молодості!..
There’s a sign on the wall
But she wants to be sure
’Cause you know sometimes words
have two meanings.
In a tree by the brook,
There’s a songbird who sings,
Sometimes all of our thoughts are misgiven.
Ooh, it makes me wonder,
ooh, it makes me wonder.
Відверто кажучи, переродження старого мене здивувало. Він заусміхався до нас, ніби зустрів давніх друзів. Я ніколи не цікавився цією групою. Нині за «Дирижаблем» сумують хіба такі невиправні ретрогради, як цей Середа-антиквар. Тато теж, виходить, любив цю мелодію. Мама розказувала, що єдиним статком, який він привіз із робітничого гуртожитку в Миколаєві, був магнітофон «Дніпро». Це на ньому батько часто слухав мелодію про дивну леді, яка бачить на стіні знак, але вона хоче бути впевнена, тому що слова іноді мають два значення. На дереві біля струмка співоча птаха співає, й іноді наші думки навіюють лихі передчуття. О-о-о, як це дивно! О-о-о, як це дивно!..
– Хлопці, ви знаєте, від чого здох соціалізм? – помолоділими очима без окулярів глянув на нас колекціонер. – Від ось такої магнітної бобіни!.. Сміливці з-за кордону привозили записи, у підпільних студіях розмножували. А далі… А далі… Усі співали разом із Робертом Плантом. Перебирали струни вслід за Джиммі Пейджем. О-о-о, як це дивно!..
There’s a feeling I get
When I look to the west,
And my spirit is crying for leaving.
In my thoughts I have seen
Rings of smoke through the trees,
And the voices of those
who standing looking.
Ooh, it makes me wonder,
Ooh, it really makes me wonder.
Я дивлюся на захід сонця, і на серці туга. І ридає душа, рвучись на волю. Наяву, як уві сні, кільця диму в листі. Голос і очі з давнім болем… О-о-о, як це дивно! О-о-о, як це справді дивно!
Мама продала татів магнітофон за кілька років після того, як він пропав на полюванні. Не могла на нього дивитись і плакала. Кожна татова річ у мами викликала сльози.
Роберт Плант замовк і Джиммі Пейдж полетів на гітарі під небо. Грав за цілий оркестр. Мелодія окутувала серце й наповнювала якоюсь дивною задумою й смутком. Пісня розповідала про кохання, що проривається через віки й відстані, про пристрасті, що стають легендою й проростають крізь час, а душі підіймаються сходами до небес.
І раптом мелодія урвалась. Плівка знову зашипіла, наче хтось стер запис.
Ми розчаровано втупились у бобіну, що крутилась.
– Алло! Луїзо! – озвався з магнітофона несподіваний чоловічий голос. – Як там на сьогодні? На старому місці?..
– Не знаю, – відповіла жінка, вагаючись. – Мого нема. Десь поїхав… Але я не можу. У мене голова болить…
– Що ти вигадуєш? Яка голова?..
– А ти не знаєш, коли в жінок голова болить? – зі знущанням перепитала незнайомка. – На мене червоні цигани напали… Як тобі ще сказати?
– От не щастить! – зітхнув чоловік