Україні.
І потрібно було відповісти. Правильно відповісти. Бо так віталися і хлопці з лісу, і кагебістські провокатори. І від цієї відповіді залежало життя всієї родини. А мати потайки носила хлопцям їсти до лісу, поки батько косив збіжжя. Вона прикривала кошик зверху грибами або ягодами. І одного разу хлопці, що були у засідці на деревах, побачили, що її вистежують. Вони відкрили вогонь, викривши свою засідку. Селянка врятувалася, а вони, всі одинадцятеро, загинули.
І ще якісь схожі селянські історії про те, як забирали поле і як на всіх шістьох дітей були одні зимові чоботи.
Справа була навіть не в тому, чи правдиві ці історії. Мабуть, правдиві. А якщо вигадані, то досить правдоподібно. Навіть місцеві сільські діалекти батько стилізував добре. Особливо добре йому вдалися діалоги. Відчувалася кількарічна школа написання сценаріїв для телесеріалів.
Справа була в тому, що його мати не була селянкою, а батько не косив збіжжя, а отримував грамоти від сталінського Міністерства культури «за отличную работу». І саме це було важливо в його особистій історії, якої він не знав або яка, що, насправді, ще гірше, видавалася йому недостатньо героїчною. Кого він боявся скомпрометувати? Батька-партійця чи мати, дружину партійця? Боявся, що історія з українського минулого, позбавлена селянського колориту, виглядатиме непереконливо? Чи просто літературно оформив уривки зі спогадів колишнього воїна УПА? Я не могла збагнути, навіщо було йому надсилати мені якусь туфту замість правдивої історії або зізнання в тому, що бабця приховувала це і від нього.
Бабця померла раптово, як завжди й мріяла. Устала вранці, зробила зарядку, приготувала сніданок, попрала наші з нею речі. Я збиралася на пари того дня трохи пізніше, ніж завжди. Раптом бабця покликала мене з сусідньої кімнати – тихо, з похрипуванням, я зайшла і побачила, як вона опускається на диван, побілівши, і тримається за серце.
– Шкода, оселедця не встигли доїсти, – прошепотіла вона, і раптом її долоня в моїй руці обм’якла і поважчала.
У соборі недалеко від нашого дому за кілька днів до бабциної смерті виставляли мощі святої Варвари, яка охороняє від наглої смерті, від смерті без причастя. Люди вишиковувалися довжелезними чергами й сварилися на тих, хто пропускав без черги калік та жінок із дітьми. Бабця не пішла туди з жодною із сусідок. І не лише тому, що не любила стояти в черзі. Вона часто говорила про те, що найбільше боїться дожити до моменту, коли смерті чекають як порятунку, коли втрачається все, задля чого вартувало жити, коли людина хворіє і стає залежною від близьких. Так і померла без причастя.
За кілька днів до того вона попросила мене купити оселедця, а я забула і виконала її прохання тільки вчора ввечері. Бабця тішилася як дитина, смакувала кожен шматочок і відклала собі кілька сьогодні на обід. Жартувала, що їй захотілося оселедця «як перед смертю».
Мабуть, через цю її останню фразу, яка без контексту прозвучала