під час численних оповідей важливих і другорядних деталей, міняють їх на інші, більш яскраві і промовисті, аж поки не набувають знаної всім універсальності, в якій кожен знаходить щось своє.
Клени того року поводили себе ще більш дивно, ніж каштани, але якось по-іншому. У їхній дивноті було набагато більше чіткості – вони просто не випустили восени своїх звичних крилаток, які завжди опускалися під ноги, конкуруючи із паперовим сміттям, яке танцює, підхоплюване вітром разом із пластиковими торбинками та листям із інших дерев. Цього року клени затято, аж до перших заморозків, тримали при собі не лише крилатки, а і листя. Ніби вирішили ігнорувати розкручений рекламний бренд золотої осені, створивши йому альтернативу зеленої зими. На вулицях уже лежав сніг, коли перші, подекуди ще цілком пристойно зелені кленові листки почали опускатися на землю, а деякі дерева так і простояли зеленолистими аж до лютого, нагадуючи якісь генетично видозмінені ялинки. Розповідали, що музичні інструменти, виготовлені з деревини кленів, зрубаних того року, звучали якось зовсім по-іншому, ніж завжди.
З кожним роком бабця споживала все більше печених яблук. Вона їла їх уранці після своєї суворої армійської зарядки (обливання холодною водою, п'ятнадцять підтягувань, п'ятдесят разів прес і десять відтискань від підлоги на кулаках – усе це вона легко проробляла майже до сімдесяти, а потім через артрит відмовилася від підтягувань і відтискань). Спершу вона запікала яблука, посипаючи їх ще гарячою цукровою пудрою або сумішшю ванільного цукру і цинамону. А потім почала вирізати серединки й заливати їх медом.
Що старшою ставала бабця, то більше у неї було бажання робити речі, які вимагали великого терпіння. Особливо мене дивувало її прогресуюче зацікавлення кулінарією. Тобто готувала бабця завжди і завжди робила це добре. Але якщо раніше, ще коли дід був живий, вона постійно наголошувала на тому, що проводити час на кухні їй зовсім не подобається і робить вона це лише з необхідності, то тепер це перетворилося для неї на задоволення.
Бабця прокидалася десь пів на шосту, після зарядки сідала на кухні і за першим горнятком кави планувала меню на день. У принципі, так вона робила все життя, тільки раніше квапилася зробити все якнайшвидше й обирала або й вигадувала щось таке, що не вимагало б тривалого приготування й чого вистачило б на кілька наступних днів. А тепер вона щодня готувала все свіже й у невеличких кількостях, часто не з'їдала всього і відносила скуштувати сусідам або запрошувала подруг. Бабця завжди небагато їла – не через зайві кілограми, просто не любила багато їсти. Казала, що на голодний шлунок краще думається. Тепер із її меню зникли макарони і сосиски, натомість з'явилося кілька різновидів соусу бешамель: бабця імпровізувала з різними складниками, використовуючи класичну основу, створену французьким маркізом. Щодня бабця варила зупку, максимально ускладнюючи собі завдання навіть у найбільш тривіальних рецептах. Якщо зупка була овочева, то овочів у ній