могло бути ніяке не самогубство, а, наприклад, трагічна випадковість. Як із хлопцем років двадцяти з будинку навпроти, який у всіх на очах випав із балкона й розбився. Це трапилось у суботу, напередодні Великодня, безліч людей бачило це, і кожен висував власні версії. Діти в дворі казали, що він розмовляв із другом і занадто далеко вихилився з балкона, не зміг утримати рівновагу, ще хтось припустив, ніби хлопець мив вікно і послизнувся, була і така версія, що на балконі висіла свіжовипрана білизна, з якої накрапало води, і послизнувся він через це. Але були й ще менш вірогідні версії, як, наприклад, та, що в нього впала додолу писанка і він потягнувся за нею. Що саме трапилося насправді, так ніхто і не довідався. Приїхала «швидка», констатувала смерть, але забирати труп не дозволили, поки не приїде міліція. Хлопчину накрили цератою, і він лежав на чиїйсь грядці з квітами ще півдня – я щомиті визирала у вікно і довго не могла примусити себе відірвати погляд від цього шматка церати. Потім труп забрали, я не бачила коли, як не бачила і самого випадку. Так досі й не знаю, з якого саме балкона випав той хлопець, але постійно ловлю себе на бажанні визирнути у вікно й переконатися, що на тій грядці ніхто більше не лежить, і мені здається, що трава на місці випадку тепер назавжди залишиться прим'ятою і зберігатиме контури тіла. Мабуть, із мамою трапилося щось схоже, і всі відразу висунули різні версії того, що відбулося, версії були взаємозаперечливими, але це нікого не зупиняло, кожен був переконаний у власній правоті й помилковості вражень іншого. Тому всі мої намагання довідатися щось конкретне про мамин випадок приречені на неуспіх, і кожна з версій, яку я собі вигадую, насправді не менш правдоподібна, ніж те, що могли б розповісти мені очевидці.
Мене завжди цікавив механізм цієї ненадійності власної пам'яті, коли пригадуєш епізод, побачений на власні очі, і з кожним пригадуванням помічаєш, як видозмінюються ті чи інші деталі, втрачають контури, набувають нових трактувань, і врешті вся історія починає жити своїм життям і загалом не має нічого спільного з тим, що відбувалося насправді. Ще більшими стають деформації тоді, коли не просто пригадуєш, а переповідаєш комусь побачене або пережите. А найбільшими – коли описуєш це, скажімо, у листі. Хоча, з іншого боку, саме тоді й переживаєш усе це насправді. Адже в момент, коли все відбувається, часто просто не встигаєш зосередитися на власних відчуттях і усвідомити всі дрібні деталі та нюанси. А часто весь сенс пережитого зводиться до передчуття майбутньої розповіді про це і задоволення від здивування, що відбиватиметься на обличчі співрозмовника.
Найважливішим при цьому є натрапити на співрозмовника, який не зруйнує ілюзій і вдячно відреагує на почуту вкотре розповідь, скажімо, про відпустку, точніше, про те, як поселилися, чим харчувалися, скільки випили. І огляне свіжі цьогорічні світлини, які нічим не відрізняються від минулорічних. При цьому не слід замислюватися над тим, чи мало сенс їхати так далеко і чи не можна було просто випити і з'їсти все те саме на місці.