у нашої поштарки. І якщо їх таки почерпнути, то ви неминуче прийдете до висновку, що у справах нерухомості найкраще звертатися до самої пані Мілі. З її допомогою кільком нашим сусідам уже вдалося вигідно продати і розміняти квартири. Пані Міля розповідає про це з гордістю, не забуваючи щоразу скрушно позітхати, що працювала б вона маклером, то не животіла б на злиденні поштарські копійки. Але не намагайтеся запитати пані Мілю, чому вона не йде працювати маклером, бо вам доведеться вислухати довгу й обурену тираду про те, що вона не з тих, які наживаються чужим коштом, вона звикла чесно заробляти собі на хліб, уся ця купівля-продажа (саме так, продажа, попри докорінну україномовність пані Мілі і гордість за правдиве галицьке походження, вона часом дозволяє собі такі прикрі помилки. Дається взнаки регулярний перегляд програм російського телебачення), так от, уся ця купівля-продажа не для неї, а крім того, маклери живуть з відсотків, а це справа ненадійна, аж раптом не вдасться нічого продати, чим тоді дітей годувати, а так хоч невеликі гроші, зате регулярно.
Хоча розносити пошту пані Міля не любить.
Щоранку десь між шостою і пів на сьому я маю нагоду відчути на власній шкірі нелюбов пані Мілі до свого фаху. Газету КРІС-2, яку я передплачую, вона вважає за необхідне віддати особисто мені в руки.
– Ваша газета, – говорить вона мені щоразу тоном міліціонера, який віддає права водієві машини, зупиненої для перевірки, після того, як жодних порушень знайти не вдалося. І тепер міліціонер змушений буде відпустити водія без штрафу. Якщо, звичайно, можна розглядати таку ситуацію як типову. Або ж картина більш реальна – порушення знайдено, але водій відмовляється «вирішувати питання на місці» й вимагає офіційного виклику в суд. Міліціонер заповнює необхідні папери, з тугою проводячи поглядом автомобілі, які, не зупиняючись, проїжджають повз, чим підривають сімейний бюджет міліціонерської сім’ї. І от коли він зупинить наступного водія, фраза: «Ваші документи» прозвучить майже з тою ж інтонацією благородного гніву, що і в пані Мілі, коли вона приносить мені газету о шостій ранку.
І в чомусь я можу її зрозуміти. Адже крім мене у нашому будинку ніхто нічого не передплачує. Передплата давно вийшла з моди, не лише з міркувань ощадливості, а й через поширення серед населення звички при нагоді купувати пресу в кіоску або читати її на робочому місці в електронній версії. Як наслідок – суттєво полегшилось життя поштарів, і тому можна вважати справедливим обурення поодиноких представників фаху, яким усе ще доводиться виконувати цю рудиментарну послугу. Напевно, я і сама нічого не передплачувала б, але вранці, ще до виходу з дому, мушу читати газету, у якій працюю, щоб підготуватися до наради у редакції. Хоча цього я пані Мілі не пояснювала. Мені здавалося достатнім оформити передплату на пошті.
– Ваша газета, – традиційно буркнула мені поштарка і сьогодні, після того як я відчинила їй двері. Вставати було ще важче, ніж завжди, після бурхливого святкування напередодні. Замість очікуваного роздратування на обличчі жінки була майже привітна посмішка.
– Прошу розписатися, – пані Міля передала