у тому, що він не боявся».
Як відомо, такі думки, такий душевний стан не раз навіщали й самого письменника в останній період його життя. Як він писав у своїй книжці «Джон – Ячмінне зерно» (за семантикою цей сленг близький до нашого «зеленого змія»), написаній на автобіографічному матеріалі, він сам не раз «з незворушністю грецького філософа» думав про смерть. Відомий був йому і стан тотального розчарування, пережитий Іденом: «Те, за що я боровся, заради чого просиджував безсонні ночі, обдурило мене. Успіх я зневажав. Слава видавалася мені холодним попелом. Люди, які належали до соціальних верств, вищих за портових п'яниць і матросів на баці, виявилися вбивчо нікчемними в інтелектуальному відношенні. Жіноче кохання коштувало не більше всього іншого. Залишалися гроші, але ж спати можна було лише в одній постелі, а сотню біфштексів за раз не з'їси, хоч на них і заробив! Мистецтво і культура у світлі незрушних фактів фізіології здавалися мені смішними, а ті, хто їх уособлював, – ще смішнішими…»
Але в автора «Мартіна Ідена» знаходилися сили долати такий душевний стан. Та чи подолав він цю загрозу остаточно? Як вже згадувалося, обставини його смерті наводили й наводять на думку про самогубство. І справді, чи не став фінал цього роману, теж заснованого на автобіографічному матеріалі, передбаченням фіналу його життя? До фінальної сцени роману Лондон залучив свого улюбленого поета О. Ч. Суінберна, що посилило її трагічно-поетичне звучання. У цій поезії, яка стверджувала право особистості на вільне й інтенсивне життя, голосно звучить також мотив, що це життя, сповнене надій і оман, радості й страждань, приводить зрештою до втоми й бажання забутися, невіддільного від смерті, до пошуку забуття у злитті з природою, зокрема з морською стихією. Лондон пише: «Він (Мартін), уже віддавна цим шляхом прямував, а тепер Суінберн підказав йому, що це таки найкращий вихід. Він прагнув спокою, і тут чекав на нього спокій. Він глянув на відчинений ілюмінатор». У голові Мартіна звучать рядки Суінберна, коли він викидається через ілюмінатор і занурюється в морську глибінь: «Позбувшись життєвої мряки, / Бажань, і страху, і надій, – / Тоді складаємо ми дяку / Богам у щирості своїй. / Що не повік життя триває, / Що мертвий вже не оживає, / Що річка втомлена конає, / Віддавшись глибині морській».
Проте до розглянутої мотивації фінал роману не сходить, хоч вона найповніше артикулюється в його тексті. В науково-критичній літературі знаходимо й інші мотивації самогубства героя: соціопсихологічну, як людини, що відірвалася від свого класу й не змогла пристати до іншого; соціофілософську, як трагедії індивідуаліста ніцшеанського складу (її підказував автор, відповідаючи соціалістам); соціоестетичну, як фінал одвічної драми митця у «світі крамарів»; етнопсихологічну, засновану на особливостях ментальності американців і їхнього національного характеру. Історію Мартіна Ідена можна назвати, слідом за відомим літературознавцем М. Гайсмаром, «трагічною американською історією