– лікар, дитячий педіатр. Виросла в інтелігентній родині, де всі до третього коліна були лікарями. Інтелігентність, надмірна порядність її й знищили. Натрапивши у житті на якогось покидька, безліч котрих шастає світом у пошуках брудних пригод, вона безтямно закохалася. А незабаром завагітніла і народила дитину, дівчинку. Той волоцюга (маючи до всього кримінальне минуле) брутально поглумився над нею – фізично і морально та, врешті-решт, зник у невідомому напрямку разом із примітивною малоосвіченою прибиральницею тієї клініки, де працювала Хелена, залишивши її у стані психологічного зриву і зі статусом матері-одиначки. Безліч разів намагалася вона поквитатися з життям, та щоразу в останню мить хтось траплявся на заваді. Батьки-пенсіонери забрали її до себе, та коли вчергове відбулася спроба викинутися з вікна багатоповерхівки, їм опустилися руки – надто пильного догляду вона потребувала. І врешті-решт, привезли Хелену до нас. Часом мама навідується сюди разом з онукою – Хелениною донькою, проте цього краще не бачити. У Хелени починаються напади психозу, адже вона вперто не хоче доньку визнавати, а навпаки, ненавидить, бо дівчинка підросла, налилася жіночною привабливістю, викликаючи тим самим лють і агресію у рідної мами… Щоразу Хелена скаженіло кидається на неї, і, коли б не Янчо, вже дійшло б до трагедії. Та попри все бабуся вперто привозить дитя сюди, і вдвох вони свято моляться за Хеленине одужання. Це рідкісний випадок: дитина, котра ніколи в житті не бачила матір при здоровому глузді, була такою прив’язаною і вірною їй… Щоразу, від’їжджаючи звідси, вона каже: «Нічого, мама все одно колись одужає і повернеться додому»… Ви лишень уявіть собі – чотирнадцять років дитина живе надією!.. Бабуся мовчить, нічого не каже. Вона у минулому медик і чудово усвідомлює справжній стан речей…
Я бачила, що лікареві важко про це розповідати. Вочевидь, сцени отих пекельних зустрічей з віддиранням знавіснілої Хелени від рідної доньки цупко в’їлись у його пам’ять…
– Ви, мабуть, помітили, що з п’яти ліжок у кімнаті, де мешкає Хелена, два залишились порожніми, попри нестачу ліжкомісць. Поселити поруч із нею ми наважились всього двох жінок виключно похилого віку, адже тих, хто не складає конкуренції її вроді, вона не чіпає… Та незважаючи на все, ви не маєте чого хвилюватися – Янчо завжди на сторожі. Єдине – дотримуватись встановлених правил і не заходити до «янгольського» без супроводу… Що ж… Бажаю вам завтра вдалого дня… Гарно виспіться, а я передам ваше прохання на кухню, – лікар приязно всміхнувся на прощання і попрямував до виходу. – І ще. Ба– жано, бодай спочатку, аби ви утримувались від променадів без супроводу під час прогулянок пацієнтів з «янгольського». Адже повітряні «ванни» входять у обов’язковий їхній моціон. Вони мають звикнути до вашої присутності.
Однак, відчинивши двері, я відсахнулася. Мені здалося, що хтось рвучко відірвався від них і шурхнув за ріг будинку. Я сполохано зиркнула на лікаря, проте він, здавалося б, нічого не помітив.
– Гаразд, – відповіла