про це й лікар, тому не став пояснювати при ній причину перебування її тут.
У кутку під заґратованим вікном, підібгавши під себе ноги і втиснувшись у холодну стіну, зіщу– лилась молода жінка, котру я бачила нещодавно у вікні. Вона напружено спостерігала за всім, що відбувається навколо, а її очі випромінювали безпомічність загнаного у пастку вовка. Той погляд пронизував мене холодом і ненавистю, як тоді, коли я, знаходячись на подвір’ї, вперше відчула його за спиною. І навіть темні кострубаті пасма розкуйовдженого волосся, що безладно спадали на обличчя, не здатні були прикрити презирства, з яким вона споглядала світ.
– А це наша Хелена, – сказав лікар спокійно, покладаючись на професійно відпрацьовані інтонації власного голосу (він бо знав, як із нею треба розмовляти). – Як справи, Хелено?
Але та заклякла незворушно, обвивши руками підібгані під себе коліна, і не зводила з мене погляду.
Я помітила, які в неї гарні руки – не зважаючи на обгризені нігті, сплетені докупи пальці, надзвичайно витончені. Руки дрібно тремтіли, видаючи хвилювання.
– Гаразд, – сказав лікар, можливо теж помітивши той прихований щем, – наразі достатньо. Ходімо.
Та не встигли ми повернутись у напрямку до дверей, як щось рвучко, зі спритністю росомахи, шурхнуло за спиною, і (це була навіть не мить, а її найдрібніша частка) в моє волосся вп’ялися цупкі, немов щупальці, пальці. Я перелякано зойкнула, подавшись назад, і ледь не впала, проте ще одна мить – і дужий велетень Янчо вже скручував руки нападниці, віддираючи її від мене.
– Ненавиджу, – шипіла вона грудним хриплим голосом, м’якнучи від безсилля у його «обіймах», і, здавалось, що з її уст зараз з’явиться жало, виприснувши смертельний трунок на здобич. – Курва паскудна, шльондра міська, геть звідси… – кляла Хелена, а тим часом одна з двох доглядальниць вже вбігала до палати, тримаючи перед собою гамівну сорочку. Вправними звичними рухами, разом з Янчом, натягували ту сорочку на Хелену і прив’язували до ліжка. Так до кінця і не оговтавшись, я виходила з кімнати, безсило спершись на лікоть лікаря, і, лишень потрапивши на свіже повітря, остаточно прийшла до тями.
Певний час ми не розмовляли, допоки лікар цілком виважено і з розумінням нарешті запитав: – Ну то що, я підкину вас до села? За дві години буде рейсовий до міста. Я, привівши себе сяк-так до ладу, зачесавши волосся у тугий «хвіст», аби не кидалося ввічі видерте пасмо, рішуче, як я часом вмію, відповіла:
– Я нікуди не їду.
Після невеличкої паузи, усвідомивши врешті серйозність прийнятого мною рішення, лікар простягнув мені руку.
– Ну то що, будемо знайомитись? Дмитро Михайлович Полянцев.
– Дара, – представилась я. – Дарина Фішбейн, – і міцно, майже по-чоловічому, потиснула простягнуту долоню.
Дмитро Михайлович взявся облаштовувати моє перебування в «Притулку». Дядькові, що хвацько вправлявся з сокирою, дали завдання привести до ладу флігель будиночку, в якому мешкав сам лікар. Дві невеличкі кімнатки –