чому?
– Це чорт-батька-зна, що вийде. Раптом зірвались і – маєш!.. Ні, серденько! Я бачу, що ви занадто захоплюєтесь романтичним боком справи. А мені, знаєте, не до романтизмів. Тут треба зважити, підготувати ґрунт, а не так, що в один момент…
Але я не хочу впустити слушного моменту й серйозно, поважно, власне так, як йому бажано, починаю переконувати його. Панас Павлович змагається, вигинається, ховається за найменший захист, але я без жалю вигоню його звідусіль і все більш та більш припираю до стіни. Нарешті, він вичерпує всі свої аргументи і в якійсь знемозі злякано дивиться на мене. Одначе я розумію, що цей страх є майже згода.
– Добре! – вмить робить він з одчаєм іще одну спробу. – Я згоджуюсь, я визнаю все, і так далі, але не сьогодні.
– Ні, сьогодні, зараз! Це слабість, Панасе Павловичу! Слабість! Так або так. Треба покінчити!
Панас Павлович знов скидає пенсне й витирає спітнілі від хвилювання скла. Очі кліпають, як ніколи; він дихає так, неначе робив гімнастику Міллера, якою займається щоранку.
– Ну, от що!.. – він починає і блідне. – От що! Коли вона дома, ми не їдемо.
– Добре! – згоджуюсь я. – Але, коли нема, зараз же смалимо туди. Так?
– Дзвоніть!.. – не дивлячись на мене, каже він тмяним слабким голосом.
– Ні, відповідайте: так!
– Та добре!.. Ну, звичайно…
– Чудово!
Я йду до телефону, а Панас Павлович з виглядом людини, яка чекає постанови консиліуму лікарів, почає ходити біля мене.
Коли якась жінка каже в ухо мені «слухаю», я міняю свій голос і питаю:
– Варвара Федорівна дома?
Панас Павлович швиденько підходить до мене навшпиньках, немов бажаючи почути відповідь, роззявляє рота й так застигає, не дихаючи.
– Ні, їх немає вдома. А хто спрашує?
– Скажіть, добрий знайомий!
На лиці Панаса Павловича пробігає радість, неначе в лісі промінь на світанні.
– А як сказать? – добивається голос.
– Так і скажіть. А давно пішла?
– Ні, оце тільки. Вони поїхали в театр.
– В театр? Ага, дякую!
І я кладу трубку. Панас Павлович розгублено дивиться на мене.
– А як же… А мені здавалось, що вона дома, – бурмотить він.
– Пішла в театр! – серйозно кажу я й діловито озираюсь. – Ну, значить, можна їхати.
Набираю цигарок у портсигар, замикаю шухляди стола, зазираю в гаман, чи досить грошей, неначе ми вибираємось у далеку дорогу. Панас Павлович блукає по хаті й змерзло потирає руки.
– Ну, та що ж, їдьмо! – каже він, силкуючись усміхнутись.
– Так, їдьмо! – відповідаю заклопотано й поважно.
В автомобілі Панас Павлович сидить, забившись у куточок, і всю дорогу мовчить. Я починаю думати, що він уже покінчив з сумнівами. Одначе, коли ми вже під’їжджаємо до його колишньої квартири, він починає неспокійно рухатись, визирати з вікна, потім раптом хапає мене за руку й говорить благаючи, судорожно:
– Слухайте, Якове Васильовичу!.. Я розумію, голубчику, але… скажіть, щоб він зупинився. Так не можна. Ми не обміркували.