вона в них і зараз… Нові володарі, колишні плантатори невдовзі перекваліфікувались і жваво стали торгувати вже цілими островами. Купували за безцінь, продавали, обмінювали. Влаштовували військові бази. Тому так і сталось – одні острови французькі, інші іспанські, мій – ось цей – належить Америці.
Тепер я маю американське громадянство – але навіщо воно мені? У мене є мій острів, море, сонце завтра зійде таке, як ніде в світі, клієнти не переводяться… Хочеш ще вишеньку?
Есмеральда на ту пізню годину вже почувалася дуже втомленою. За одну вечірню розмову їй відкрився цілий острівний світ. Вона заперечливо похитала головою, залишила Мамбі щедрі чайові і побрела в номер відсипатись.
Зранку чекав новий день на острові, в самому центрі історії піратства, на яке вона мала тепер дещо змінений погляд. Слуга одного короля – пірат для іншого.
А щодо Мамби – чи справді він Синя Борода стараннями духів-джамбі? Питання залишилось відкритим. Можливо…
«Скляний палац»
О шостій вечора в тісній задушливій бруклінській майстерні під назвою «Скляний Палац» уже вкотре за день настирливо задзвонив телефон. Максим, художник із Києва, відірвався від креслярського столу і, струснувши денну втому, став пробиратись до телефону поміж стелажів зі шматками скла і дзеркал. Обидва його боси застряли в пробці десь на Мангеттені, тому відповісти довелось, хоч і не хотілось.
– Yes? – гримнув Максим в трубку, чекаючи якоїсь неприємності.
Якось одразу він не добрав – Маліка? Та Маліка, яку він знав усе своє дитинство в далекому й улюбленому місті? Молодша сестра його найближчого київського друга? Яким розрядом грому могло її голос занести в це місце, таке відірване від їхнього попереднього життя?
Але людська пам’ять працює дивовижно. Враз Максим згадав, як п’ять років тому Маліка вийшла заміж в Америку і живе тепер у Вашингтоні. Художника огорнула приємна хвиля сентиментального спогаду про їхнє спільне дитинство у вичовганих дворах багатоповерхівок. Про всю їхню ватагу, яка була грозою вулиці Калинової і страшним сном для батьків і вчителів. Відчайдушні шукачі пригод і першовідкривачі, Томи Сойєри і Оцеоли, вони провели всі шкільні роки у війнах і битвах із сотнями перемог, ран, захоплень і відкриттів. Таке дитинство не забувається, воно залишається мірилом справжності на все майбутнє життя. І діти такі рідко виростають у спокійних бухгалтерів чи бібліотекарів…
– Маліка! – В хлопця аж ноги підкосились від несподіванки. Він важко опустився в самотнє крісло посередині виставкової кімнати. – Наче машина часу перенесла мене в минуле… Невже таке буває?
– Буває ще й не таке… – відповів знайомий до болю голос на другому кінці дроту.
Уся незвичність цього дзвінка приємно шокувала Максима, бо хто ще може так струсонути твій день серед асфальтової спеки бруклінського літа, як не голос з далекого дитинства. Америка рідко залишає в системі людей-іммігрантів хоч якусь нішу для спогадів,