промовила, не вірячи власній інтуїції.
– Виходить, так, – Микола підхопив торбу й валізу та почовгав до двопалубного човна, що стояв на приколі метрів за сто від них.
Баржа «Стокгольм»
Що ближче підходили українці, то більше зростала впевненість: оселяться вони саме на цій баржі. З відкритих ілюмінаторів лунали уривки фраз невідомими мовами, по трапу снували чорношкірі чоловіки, всміхалися широкими білозубими усмішками Людочці й Миколі, підзивали їх руками. Новоспечені біженці не наважувалися ступати на дерев’яний хиткий трап.
– А може, це якась діаспора гуляє? – Людочка звернулася до Колі, який присів на валізу навпроти човна з промовистою назвою «Стокгольм» і ще раз уважно занурився у мапу.
– Хіа, хіа! – кричали африканці, закликаючи подружжя заходити.
«Хіа» мало означати «сюди».
– Реф’юджі? – почули Бабенки знайоме слово, що в перекладі з англійської означало «біженець».
– Єс! – відповіли одночасно й уже впевнено рвонули з речами на баркас, який погойдувався на воді.
Натовп із кількох десятків людей пропхав українців коридором судна до дверей із табличкою «Адміністрація». У кімнаті за столом, хаотично закладеним паперами, сиділа неймовірно гарна жінка. Красуня з казок. Міфічна істота. Богиня. Людочка й Микола остовпіли, побачивши її. На обличчі, густо всипаному рудими великими веснянками, блищали, мов два озерця, яскраві волошково-фіолетові очі, чисті, без будь-яких цяток. На додачу до цього дива жінка небезпідставно могла хизуватися невблаганно кучерявим волоссям червонясто-рудого кольору. Адміністраторка завуркотіла й ще більше заворожила прибульців. Красуня-шведка висловлювалася повільно, використовуючи прості слова та короткі речення. Люся зрозуміла її промову від першого до останнього слова й була неабияк задоволена собою: «Ти ба, лише кілька годин за кордоном, а вже знаюся на англійській». Біженцям у по-ліційному відділку видали тимчасові посвідчення навзамін конфіскованих радянських паспортів. Рудоволоса переписала дані з посвідчень до товстого журналу, заламінувала їх, аби ті не пошкодилися, й передала власникам разом із кольоровими папірцями.
– Йо мані![2] – Простягла кожному по двадцять крон, вказала, де розписатися. – Фор вік,[3] – додала. – Рум севентін,[4] – дзенькнула в повітрі двома ключами в зв’язці. – О, тайм-тейбл![5] – згадала наостанок.
Підняла вказівний палець угору, що мало символізувати щось на кшталт: «Хвилиночку!», пошукала в паперовому мотлоху потрібний аркуш.
– Раша! – подала віддрукований російською текст.
У розкладі зазначалося, що об одинадцятій вечора відбій, а о восьмій ранку потрібно бути на ногах, якщо не бажаєш залишитися без сніданку. Інформація про дати отримання грошової допомоги завершувала скупий перелік правил внутрішнього розпорядку. Нав’ючені торбами Бабенки подалися шукати свою кімнату-каюту.
– Розклад придумали. Як у піонерському таборі, – згадала дитинство Люся й усміхнулася.
– Радше, у концтаборі, – Миколі