стільки ж. То я думаю, навіщо їхати? Підемо, – подивився на дружину, очікуючи її згоди. – Прогуляємось… Подивимося Стокгольм.
– Прогуляємося, – скептично вичавила з себе Жужа.
Дорогою не виходило милуватися краєвидами, бо подружжя витрачало час на суперечки, дорікаючи один одному. Коли спілкуватися на підвищених тонах вже було несила, чоловік віддалився від дружини на безпечну відстань. Просувалися мовчки, зберігаючи чималу дистанцію. Люся йшла на автопілоті позаду коханого. На півдорозі зображення розфокусувалося, Стокгольмом закружляло, втікачка відчула, як задубів язик та під дією невагомості підкосилися ноги. Тіло, розслабившись, м’яко сповзло на шведський асфальт, полежало кілька хвилин нерухомо, оговталося, підвелося без сторонньої допомоги й посунуло далі. Падіння сталося в одному з багатьох тихих, безлюдних провулочків, тому залишилося особистою справою Людмили.
По обіді в неділю Стокгольм виглядав спустошено-мертвим. Ще в центрі, яким декілька годин тому проїжджали українці на поліційному «саабі», життя умовно вирувало, а тут зустріли лише замурзаного бридкого безхатченка, що сидів обіч дороги, перебираючи вміст смердючих бебехів. Жужа здивувалася, що в цивілізованому світі існують люди, про яких повсякчас торочили оглядачі в програмі «Міжнародна панорама». На ранніх стадіях розвитку радянський індивідуум у переважній більшості щиро вірив, що капіталізм загниває, висилав теплі ковдри та згущене молоко в бляшанках нужденним бідолахам у Стару Європу. Кінець вісімдесятих ознаменувався повною безповоротною ідеалізацією буржуазного життя. Люсі згадалося марення, яке бачила в потязі дорогою до Гельсінкі, і жінкою пересмикнуло…
Мчали спочатку брудним зеленкуватим потягом від рідних, що напружено махали руками з перону. Пересіли в Пітері на більш пристойний блакитний, міжнародний. Микола спровадив Людочку до туалету відразу після того, як провідник оголосив: «За десять хвилин кордон». Тісно перев’язав дружині живота широким кашне, аби жоден представник прикордонної чи паспортної служби не розгледів у маленькій тендітній дівчинці вагітну жінку, бо в іншому разі могли висадити.
За годину тримав непритомну дружину в обіймах.
– Ти як? – обережно поклав її на полицю.
– Добре! – через силу всміхнулася.
– Молодець, молодець, – шепотів їй на вухо. – Усе минулося добре.
З напруженим виразом на обличчі швидко розмотував кашне.
– А-а-а! – голосно видихнула Люся, і її маленький животик настовбурчився вивернутим пупом. – Ой, як добре, – поклала руку на живіт, почала лагідно його погладжувати. – Усе, кицюню, усе, – говорила до дитини. – Скоро усе стане прекрасним. Усе, – заплющила очі та заснула.
Марилося, що потрапила до казкової країни: біленькі будиночки з червоними дахами, квітчасті фіраночки на вікнах, усміхнені сиві національно свідомі бабусі в автентичних строях зустрічають їх, простягають пакунки з їжею та вбранням, вказують стерильними пальчиками на такий самий, як у них, біленький будиночок, проголошують патетично:
– Усе