вже сп’яніти. Її слова адресувалися чоловіку, але при цьому вона впритул дивилася на сумки, біля яких сиділа.
– Не треба сваритися на бабцю. Вона не дурепа.
– Яка бабця? Ти мариш? Вставай! Розсілася тут. Хочеш, щоб поліція тебе підібрала? – Коля бентежився, роззирався злякано довкола, пеленгував, чи не біжать до них наряди фінської славетної поліції.
Людочка, перевівши подих, підвелася. Попри удар вона залишилася неушкодженою, лише трохи подерла ліву вилицю та лоба. Озирнулася, побачила бабцю, яка люб’язно чіплялася до іншого перехожого. Підстаркувата пані зиркнула на Люсю та помахала їй рукою.
«Бач, прийняла мене за свою. Виходить, ми однакові», – подумки аналізувала Люся. А тим часом її чоловік проголошував викривальний монолог про ганебну поведінку затурканої дружини в цивілізованому буржуазному суспільстві.
– Так, зараз фугачимо до автобуса і мчимо до порту, – змінив гнів на ласку, коли Люся притулилася до нього й міцно обняла. – Вісім годин – і ми в Стокгольмі. Хапай валізу!
Слово «пором» викликáло в Людочки асоціації з іржавою баржею, якимось дерев’яним плотом або чимось на кшталт тих облуплених бляшанок, що курсували влітку річкою Південний Буг у рідній Вінниці.
– Навіщо називати цей… цей… – не могла дібрати слова. – Цей… Титанік поромом? – запитала Колю, вздрівши білого блискучого лайнера, які до цього бачила лише в «імпортному кіні».
– Яка ж ти в мене темна… Нічого, крім свого замурзаного гніздечка, й не бачила, – звернувся до дружини, як до неповноцінної.
Люда насупилася.
– Не говори зі мною, наче я ідіотка, – випалила на одному подиху.
– Т-ш-ш. Не кричи, – обірвав дружину красень-чоло-вік. – Ти ж не вдома!
Окрім Жужі та Миколи найдешевшу палубу третього класу окупувало ще трійко хлопців. Один із довжелезними сплутаними кісками, інший, навпаки, лисий із татуюванням на голові й шиї. Третій ніби звичайний, але він постійно голосно сміявся. Загальна палуба мала півсотні місць. Та укомплектована цього дня була лише цими п’ятьма пасажирами.
Очікуючи, допоки лайнер рушить, Микола розповідав дружині, які на поромі є розваги, як скандинави подорожують, а заразом і запасаються дешевими продуктами, котрі купують на Сільялайні. Доповідав, вдивляючись у рекламний проспект, скільки на борту магазинів, ресторанів, кафе, дискотек. Він не читав, а, дивлячись на картинки, здогадувався. Якби Люся тримала цей проспект, і вона могла б здогадатися. Та Миколі подобалося бути гідом.
– Ходімо до кафешки. Щось перекусимо, – активізувалася Людочка, почувши про досить дешеві заклади громадського харчування на борту.
– До якої кафешки? Ти здуріла? Не встигла виборсатися з багнюки, як одразу в князі. Давай, давай гуляти на всі гроші, що в нас є, а про завтрашній день дядя буде думати, – розійшовся Микола.
До його гарячої промови почали прислухатися хлопці, які щойно сміялися собі тихцем у кутку палуби.
– Та я зрозуміла