лише вдягнемося, – благає Микола, вибиваючись із сил.
– Ага! Шурхатися по чужих ліжках, жамкатися їм не соромно, а вдягатися їм соромно.
Чоловічий вереск врешті-решт набридає мовчазній Люсі. Голосно зітхнувши та від’єднавшись від Миколи, дівка йде сміливо на дядька, випнувши голі груденята. На стільчику, куди гепнувся очманілий старий, складена Жужина одежина. Дівчина витягає її з-під чолов’яги, ошелешеного спогляданням голої натури. Він був спочатку затих, роззявивши рота, тоді, підскочивши та зашарівшись, вилетів із кімнати.
– Більше ніяких хат! – сичить Люся, йдучи з Миколою по проспекту.
– А де ж тоді? На лаві? – кавалер саркастично посміхнувся, а потім дуже серйозно додав: – Але якщо ти бажаєш, то можна й на лаві.
Люся вирвала свою руку з його, пришвидшила ходу й, не оглядаючись, кинула Миколі:
– Досить! Не приходь більше до мене. Козел!
Між Гельсінкі та Стокгольмом
Тримаючи у руках чималий багаж, двоє молодих людей, які щойно випірнули з тоталітарного світу, стовбичили, мов більмо на оці, посеред вокзальної площі однієї зі скандинавських столиць, славетного міста Гельсінкі, колиски видатного фінського композитора Яна Сібеліуса – чи не єдиного всесвітньовідомого фіна.
Чоловік, Микола Бабенко, як людина, що вже колись принюхувалася до західного п’янкого повітря завдяки мандрівничій професії моряка, почувався трохи краще, ніж його дружина, на три роки молодша за нього 22-річна Людочка Бабенко, в дівоцтві Жужелиця. Вона-бо вперше опинилася аж так далеко від дому.
Гепнувши бебехами об охайний без жодної тріщини тротуар, молодик занурився у глевкі роздуми. Розгублена й водночас заворожена Жужа автоматично широко відкрила очі, не кліпаючи обдивлялася територію навколо себе. Її вражало розмаїття кольорів, глянець небачених донині автомобілів і чистота гладеньких асфальтово-бруківочних покриттів. Легке гудіння в голові та пропасниця, що била зсередини (нерви не витримували високовольтного емоційного навантаження), супроводжували Людочку ще від потяга «Ленінград-Гельсінкі», з якого ця пара зійшла десять хвилин тому. Її страшенно лякав світ, що розстилався перед нею, такий відмінний від звичного їй радянського. Українка, що народилася та виросла серед сіро-синьо-брунатних відтінків розвиненого соціалізму, розгубилася, побачивши занадто пістрявий як для північної країни антураж. Фіни майоріли модними на початку дев’яностих жовто-червоно-синіми пуховиками – мрією кожної радянської модниці, фіолетовими та зеленими черевиками на товстих протекторах, які змогла б собі дозволити хіба що епатажна солістка гурту «Браво» Жанна Агузарова. Скандинави не зважали на холод й ходили без головних уборів, тішачи око Жужі білявими простоволосими головами.
– Так, – вимовив перше слово після висадки з потяга Микола, – я побіг по квитки на пором. Ти стій тут, нікуди не совайся!
Чоловік перевірив, чи не поцупили в нього дорогою гроші з кишень, впевнився, що все на місці, та помчав до блідо-рожевої будівлі, підписаної латинськими