дочувши одразу, чого саме верещить шолудива Онищучка, односельці спершу подумали, що то вона знову чимсь не догодила пристарілій свекрусі, тож дає відсіч ужe звиклими голосними виправданнями. Та коли розчули в тім вереску слово «синочок», то чимдуж поспішили один за одним не так заспокоїти бідолашну, як розпитати, що ж таке з Миколкою сталося… А відтак і пожаліли сіромашну. Принаймні словами.
– Тримайся, Оксано, кріпися, ще ж маєш для кого жити, – мовила сусідка Надя й наказала негайно знайти хлопцевого портрета, обв’язати чорною стрічкою, поставити на столі в найбільшій кімнаті й запалити коло того образу свічку, мовляв, має горіти і тепер, і коли покійника до хати внесуть…
– Йой, горечко, йой, лишенько! Внучку мій дорогенький, хлопчику мій золотенький, вже й не одчиниш дверей хатніх, не приїдеш здалеку, не обіймеш мене, старенької, не подаруєш хустини чорнястої, – плакала-голосила за своїм правнучком дев’яностолітня прабаба Мелашка. – Я, стара, живу, а тебе, соколика, небо вже прикликало… Ой-йой, – хилитала, як недолуге немовля, збілілою, кольору молозива, головою, втирала забрезклі й опухлі від болісних сліз та муки очі.
А назавтра чужі люди привезли рідне тільце Оксані. Крізь заціпеніння вона таки розчула, що буцімто син утопився. Дістав першу записку про звільнення і з двома товаришами по службі на цілий день поїхав до міста. Там щасливі й нарешті розкуті хлопці познайомилися з дівчатами, накупили всіляких наїдків, міцних напоїв і пішли до річки на посиденьки. Випивали, закушували, купалися… І, видно, саме тоді, коли двоє із залицяльників, швидко спарувавшись із новими приятельками, гайнули поблукати парком, Микола пірнув у воду. Брьохався в річці, аж поки ногу корчі взяли чи, може, й серце схопило. Того вже ніхто не знатиме. Однак не здолів собі допомогти, не дістався берега… Тепер лежить, сонце ясне, в новісінькому костюмі, що його мав би на власне весілля вбрати, у сорочечці білій, розстібнутій на два ґудзики, бо саме так любив ходити і влітку, і взимку: «Дихати має душа, а не давитися», – казав.
– Ох, чи ж то правда, синочку? – приказувала напівсвідома Шолудиха-мати. – Хіба ж ти не вибрався б з вирви? Ти ж такий прудкий і дужий був, синочку! Ох, заподіяв тобі хтось погибель, чує моє серце материнське! – ридма ридала. Не вірила, що смерть із власної волі сина навідала, винних шукала, в уяві злих капосників малювала. Бо так їй, певно, легше було.
Сидіти коло покійника цілу ніч заповзялося небагато жінок. Зосталися ті, що могли й цілу добу не стуляти очей. Коли в кімнату, де стояла труна, занесли довгу лаву, старенькі повсідалися квочками й стали балакати. Інакше візьме гору сон.
– То вже одному Богові знати, що насправжки приключилося нашому солдатикові, – першою почала розмову Зінька Матвійчукова, що жила з Онищуками на одній вулиці.
– Людське життя подібне до дерева: навесні родиться-зацвітає, а восени листя-деньочки скидає, – задумливо мовила Дарина Яворівська, що й собі одна з найперших прийшла піддержати Онищуків.
Її непоспішливу й розважну гутірку баби завше слухали уважно й на знак безсумнівної згоди кивали