догледіла мого лебедика сусідка. Я побігла за село, про млина вмовлятися. А вона, вже стара, доки розтелилася, то моє дитятко сіромашне добралося до котла, що булькотів на вогнищі (вода в ньому на запарку висівок кип’ятилася), зирнуло всередину й, не втримавшись, шубовснуло в окріп… О-хох-хох, пташеняточко моє бідолашне, хлопчик мій єдиний, – хлипала скрушно.
Після того Василина народила двох доньок. Доглядати їх довелося самій: чоловік не повернувся з війни, яку Великою вітчизняною величала.
– Я й косила, й орала, й сіяла, і з конем сама справлялася, – пам’ять у баби Василини хороша. – Було, слабувала, але найбільше постраждала після того, як сильно мене побили енкаведисти, – тут стара Васька, як завше, зовсім стишила голос. – За те, що донька Христина була в бандерах, – ледь чутно шепотіла. – То вони її щастя-долі позбавили, тії бандери, – лепетала претихо, щоб нарікань не чула Христина.
Як сталося, так сталося, нічого вже не виправиш.
Але материне серце, знай, непокоїться. Поки й б’ється… – Ото після тих страшних побоїв по голові став у мене різко слабнути зір, – далі Василина знову говорила небоязко. – А якби ж то мені бачити добре! – трясла руками, наче бадиллям. – Але не зважала я на болячки. Роботу робила. А якось мені доктор один сказав: «Ви, бабцю, як будете трудитися до старості, то довго житимете. Бо котра людина сидить, то в неї закупорка утворюється й ціпеніє кров». Може, оце й живу досі, що тяжко роблю. Падаю, помаленьку зводжуся – як ворушуся, то й живу.
Христина не така балакуча, як ненька. Але й собі певна, що наділена довгим віком, бо змалку тяжко трудилася. Півдівкою жито жала так, що за нею й старші односелиці не встигали! Та коли ненька бодай десять літ з чоловіком пожила, то їй Всевишній уділив лише два роки подружнього щастя. Зійшлася з Михайлом сорок другого, а за два роки й розпрощалася. Історію їхнього нещастя досі переказують у поліських господах. Не треба й Христини питатися.
Її Михайло упівець був. Щоб не попастися ворогам, наклав на себе руки. І то прямісінько коло свого дому. А Христина за участь в УПА скніла сім літ на сибірській каторзі. Коли повернулася, опорядила фатальну місцину чоловікової загибелі, що через дорогу від хати (нині вдови літньою кухнею її звуть, бо пораються там лише, коли тепло), висадивши оповитий цвітінням хрест. І тепер він буяє рясними кольористими жоржинами. Щороку Христина прикрашає пристановище коханого, досаджуючи цибулини, які заквітають щораз новими й новими барвами, й пишається його величавістю.
(Ще й тому могила для Марійки – як домашній квітник).
Михайло подався до лісу вже за рік після весілля. Христині тоді йшов сімнадцятий. Шматками кроїв час молодий вояка, щоб навідатися додому, до коханої. А вона й собі намагалася прислужитися чоловікові, допомогти його побратимам: то сорочину випере, то шалика теплішого сплете, то бараболину підсмажить на шкварках… За що й дістала згодом по заслузі.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте