падає в клозет, після чого світло знову з’являється, а переді мною стоїть Кет і тримає в руках свою спідничку, яка, судячи з усього, ще мить тому була в мене на голові. Якби я вів щоденник і вирішив записувати ті життєві моменти, в які б мені хотілося взяти й збожеволіти, то це був би саме той момент.
– Кет, сонечко, – кажу я, – слухай, може, ти хоч це сама вдягнеш?
– Будь спок, – каже мала, – тримай! – і починає заливати червону тканину якимось дезиком.
Я, звісна річ, нічого не розумію. Навіщо вона це робить? Фак, адже її спідниця так гарно пахне… Не знаю чому, але в такі хвилини світ починає здаватися мені геть шизонутим, і гадаю, що світ про мене приблизно тієї ж думки.
Певно, мала помічає мій здивований погляд:
– Чо витріщився? Це антистатик!
– Як-як? – ще дужче дивуюсь я.
– Ан-ти-ста-тик! – по складах повторює вона. – Це щоб колготки не прилипали до спідниці.
– Ну й ну… – кажу я й киваю головою.
– А тепер, – просить мала, – порозмахуй нею, нехай вивітриться.
– Як? – питаю я й роблю рух, наче обкурений тореадор.
– Во-во, – каже Кет, – швидше, любчику, я знаю, ти можеш, – і зникає у ванній.
Я розмахую її спідничкою, а думки в голові змінюються з калейдоскопічною швидкістю. Власне, саме за цим заняттям мене й застає Ікарус. Він довго тупцяє на одному місці й підозріло дивиться спочатку на Монсерат, що валяється в клозеті, потім на мене, а потім на спідничку Кет, якою я вимахую в повітрі.
– Не дивись так, – кажу я йому, – креветки теж на мене так дивилися… І де вони тепер?
– Що?.. Що ти робиш? – ошелешено питає він і переводить погляд зі спідниці на мене.
– Вивітрюю зі спідниці ан-ти-ста-тик, хіба не бачиш?
– Для чого? – ще дужче дивується Ікарус.
– Ну, – кажу я, – щоб вона не прилипала до сідниць, як же ти не розумієш?
– І давно це з тобою? – струшує головою мій друг.
– Що саме? – не розумію я.
– Ну, давно ти ходиш в одязі Кет?
– Відвали, – кажу я, – не чіпляйся до мене, – і бризкаю в його бік антистатиком, який Кет залишила поруч зі мною, думаючи про те, що коли ця фіговина робить так, що спідниця потім не липне до сідниць, то чому б їй зараз не зробити так, аби від мене відвалив Ікарус зі своїми дурнуватими питаннями.
На допомогу мені приходить Кет. Вона забирає в мене спідничку й шепоче на вухо:
– Спробуй сьогодні нічого більше не їсти, а пий чай із коньяком, так робив мій дідусь, тоді тобі стане легше…
– Твій дідусь теж був ядерним фізиком? – питаю я.
– Ні, алкоголіком.
«Дивно, як у сім’ї алкоголіка міг народитися ядерний фізик?» – питаю я себе подумки, проте вирішую змовчати. Беру пляшку коньяку й знову плентаюсь до свого надувного матраца.
Здавалося, я проспав цілу добу, але коли Ікарус мене розбудив, було лише близько дев’ятої вечора, тобто я відключився всього на двадцять хвилин… Цей придурок стояв наді мною й бемкав ложкою об порожню каструлю,