покинувши нас з Ікарусом (я вирішив називати його саме так) напризволяще.
Я кинувся в общагу й хотів викликати «швидку», але вахтерка навідріз відмовилась давати мені телефон, з острахом зиркаючи на мій забрьоханий одяг і не розуміючи, якому там іще Ікарусу знадобилась «швидка». Я так розгубився, що не придумав нічого кращого, як силою забрати в неї апарат, але стара курва так вчепилася в нього обома руками, що аж посиніла від напруги.
– От, бля… – кричав я майже в істериці, – ти що, хочеш, щоб Ікарус помер? Він там, він упав і розбився…
Тоді вахтерка взагалі схопила чорний телефон і міцно, наче серце, притисла його однією рукою собі до обвислих мішків-грудей, а іншу руку багатозначно звела й зібрала вказівний, середній і великий пальці докупи, певно, збираючись мене перехрестити, наче якогось заблукалого, забрьоханого й убитого життям демона.
«Ну що ж, – подумав я, – якщо вона вже вважає мене демоном, то…» Я й собі звів руку… збираючись дати їй у вухо… Власне, в такій чудернацькій позі нас і застали якісь мантелепи з першого курсу, що теж почали вимагати телефон, одна поперед одної викрикуючи, що треба викликати «швидку». Побачивши таку силу демонів і розуміючи, що всіх їх не перехрестиш, вахтерка миттю капітулювала. Я вибіг на вулицю, зняв свого плаща й накрив ним Ікаруса, а сам сів поряд на землю й закурив. Я нічого не відчував, окрім порожнечі…
Коли Ікаруса повезли до лікарні, я поплентався до себе. Лікарі навіщось забрали мій плащ, тож я добряче змерз і довго втикав під гарячим душем. «Лайно, – думав я, – завтра ні в чому буде вийти на вулицю». Надвечір, трохи відіспавшись, я спустився на восьмий поверх до Міхи, той завжди був у курсі всіх справ і розповів мені, що Ікарус (він назвав мені його ім’я, але воно відразу ж вилетіло в мене з голови), так от, що Ікарус випав із курилки п’ятого поверху, міліція оформила все як нещасний випадок у стані алкогольного сп’яніння, але Міха, похитавши головою, додав, що це зовсім не факт, що йому, скорше за все, допомогли… «Да, – сказав він нарешті, – і ще ця сука Ліда Петрівна, – він мав на увазі вахтерку, що хотіла мене перехрестити, – збирається катати на тебе заяву ректору». Певно, вона перестала вважати мене демоном, бо інакше куди б вона тоді скаржилася на мене, на демона?
– Хай катає, – буркнув я, – до ректора я не піду. Може, коли потеплішає…
Решту весни я проходив у кількох светрах, вдягаючи поверх них спортивну болоньєву вітрівку. Плащ мені, зрозуміло, так ніхто й не повернув, але я не дуже-то й шкодував за ним. Час від часу я заходив до Міхи й питався, як справи в Ікаруса. Той казав, що хріново, сімнадцять переломів, часткова втрата пам’яті через струс мозку й узагалі, типу, лікарі так прикинули й зробили висновок, що в найкращому разі чувак до кінця свого життя кататиметься на інвалідному візку й ходитиме по справах у судно. Але сам Ікарус був іншої думки…
Сталося так, що червень і липень я просидів у місті й мені чи не вперше в житті пощастило заробити нормальні бабки безпосередньо завдяки своїй професії.