Аж раптом з’являєшся ти, – Христофорович підходить до гопника й знову плескає його по щоці, – із криками…
– Ма… Ма… – згадує гопник…
– Мадонна путана, – пошепки підказує йому Сєва…
– Ма-дон-на-пу-та-на, – повторює він, наче в лінгафонному кабінеті.
– Правильно, – погоджується Христофорович. – Ти стрибаєш у шанець, і ви з Базом починаєте імітувати рукопашний бій…
– Це вони… як два пальці… – для чогось додає Сєва.
– Да-да, – погоджуєтья гопник-кур’єр і якось недобре зиркає на мою неформальну зачіску.
– Що, як два пальці? – не розуміє режисер.
– Ну, у нас тут на Слобожанщині таке прислів’я є, – знічується голомозий Сєва.
– Так, ніяких двох пальців, – цитькає Христофорович, – тут усім керую я, це мій сценарій, за який я несу відповідальність! Це моя, бля, репутація, і я не потерплю в ній жодних ваших слобожанських пальців, – розпалюється кретинний, чи то пак креативний режисер. – Не перебивайте мене більше! Так от… урешті-решт, Баз душить макарона і з виразом виконаного обов’язку на лиці починає допивати пиво…
Ми всі запитально дивимось на Христофоровича, особливо гопник-макарон:
– Понарошку? – перепитує він пошепки.
– Що «понарошку»?
– Душить…
– Да-да, – підтакує Сєва. – Як же ми без кур’єра?
Христофорович робить із пальців уявний пістолет і стріляє собі в скроню, після чого продовжує:
– А в кінці… робимо єфект… комп’ютерний єфект. Так, наче по екрану телевізора хтось стріля з кулемета й виводить напис «ОФІЦЕРСЬКЕ ПИВО – БАТЬКІВЩИНА ДУМАЄ ПРО ТЕБЕ!!!»
Але ми так само запитально продовжуємо дивитися на Антіна Христофоровича. Ми з Сєвою через те, що не зовсім в’їжджаємо в концепцію й рибу, а гопник – через те, що ще й досі не знає, по-справжньому його душитимуть чи «понарошку».
– Так, – знічується Христофорович, – ви, слобожани, ні хріна не тямите в цьому бізнесі. Все. За десять хвилин зйомка.
Сєва приречено веде гопника до мікроавтобуса пере… вдягатися, а мене Христофорович примушує лізти в шанець і спускає туди ящик пива. Я, не довго думаючи, відкриваю одне й починаю входити в роль… Режисер тим часом шурує до операторів, що заздрісно поглядають на моє «офіцерське», й починає їм щось втирати. Пиво, правду кажучи, галіме. Так, наче вода з господарчим милом і бульбашками. Але настрій у мене ще гірший, тому я продовжую пити… Хвилин за десять гопника, нарешті, випускають із мікроавтобуса – він у якомусь фріцівському куртяку, в усякому разі, на плечі в нього бундесівський триколор. На італійського солдата він узагалі не змахує, власне, і на німецького теж. Він так і залишається кур’єром, який найкраще знає це місто. Здалеку я бачу, як Антін Христофорович знову плескає гопника по щоці, гопнику це не подобається, й він якось винувато зирить на свого шефа – Сєву. «Ну все, – думаю я й відкриваю друге пиво, – зараз він вирубить нашого режисера». Сьорбаючи, я спостерігаю,