чи опротестує… Оповідання, яке вона проковтнула за кілька хвилин, видалося схожим на короткометражний фільм, на історію, яка запускає певну реакцію в голові, і ти живеш далі, час від часу згадуючи героїв та події.
Жанна знов усміхнулася. Певне, тепер щоразу, катаючи візок між стелажами супермаркету, вона буде згадувати прочитану історію про похибку в теорії пана Скарабеєва. І зазиратиме нишком у чужі візки…
Перед виходом із контори заводу вона похапцем прочитала відповідь Віталія, його враження від оповідання. Щось він там наплів геть дивне, важко навіть точно пригадати. Та й час уже пізній. Голова мов не своя. Ніч у потязі. Довгий день. Ресторан. Непогане вино… Пора спати. А зранку – перечитати лист і пояснити, що він ні чорта не розуміє… Хоч і дожився до сивого волосся. Ні чорта…
Машина директора давно розчинилася в нічному туманному мареві. Місто пахло вологим прілим листям і димом осінніх багать. Доживав своє жовтень. Кілька ліхтарів лили молочне світло біля готелю, далі вулицею світили через один, потому ще рідше, і, зрештою, місто перетворювалося на ілюзію, ніби у фотошопі[1] задній план картинки було розмито, розтерто, затемнено. І це мало символічно означати, що життя не десь там. Воно ось тут. Тут і зараз. І важливе тобі лише те, що до тебе найближче…
Жанна повільно простягла руку до вхідних дверей готелю. Раптом вони відчинилися самі, явивши їй знайому фігуру Андрія. Саме з ним уранці попрощалася на вокзалі, зійшовши з потяга Київ – Край Світу і лишень трохи не доїхавши до кінцевої станції.
– Бачу, вечерею вас уже хтось нагодував, мій план накрився, – всміхнувся він.
– Невже так помітно? – ще не обравши потрібного тону для розмови, спитала Жанна.
– Трошки є. Не напружуйтесь. Клеїтись не буду. Покурю та піду спати.
– От біда! А я вже розмріялася, – втомлено хмикнула Жанна.
Андрій теж хмикнув, підпалив цигарку, затягнувся і сказав:
– А от на ранкову каву запрошую. Готель простецький, але я розвідав: сніданок доволі прийнятний, а ще… – він загадково усміхнувся.
– Що? – зосереджено втупилася в нього Жанна.
– А ще їм учора встановили нову німецьку машину, що варить каву! То маємо шанс пити не розчинну.
– Аааа… – дещо розчаровано проспівала Жанна. – Якби їм до машини ще й кави пристойної привезли…
– Ну, то вже перевіримо на практиці. О дев’ятій вас влаштує?
– О дев’ятій уже маю бути на заводі, – зітхнула жінка.
– Окей! Чекаю о восьмій у вестибюлі, – погодився Андрій і прочинив перед нею двері.
Жанна сфотографувала його поглядом, вдихнула запах цигарок та залишковий аромат чоловічого парфуму.
«До сорока років. Одружений. Двоє дітей. У відрядженні», – пронеслося в її голові припущення.
«Хоче сексу з будь-ким», – прошурхотіло голосом Віталія. Жанна хмикнула. Двері за її спиною зачинилися.
Вівторок
1
Ранку