хотіла заперечити, обуритися: «Це ж неприйнятно. У Яровороті живуть добрі, чесні, порядні та віддані люди! Що собі дозволяє старий, на що натякає?»
Сон почув її думки, підняв угору праву руку:
– Мовчи, жінко. Якщо всього не розумієш, то краще змовчи. Ти добре знаєш, що вміння читати думки дається всім безсмертним від прийняття Перемінника, тобто переродження. І не має значення, хто твої батьки – смертні чи безсмертні. Я пройшов тією дорогою, і пройшов, сподіваюсь, гідно. Так, у сонячних читання думок заборонено, але не в темних. Вони читають твого Стриба як відкриту книгу, навіть на відстані. Він і досі залишається їхнім, як би того не хотілося тобі, а через нього вони знають і про твої думки. Наразі не було що приховувати, бо, чесно кажучи, думки світлих нудні, але то поки що. Всяке може трапитися. Послухайся старого, дитино, так буде ліпше для всіх.
Птаха зрозуміла, що більше ніхто її тут не затримує. Старий простягнув їй стрілу, якою щойно перевертав дерево у багатті:
– Це Перунова стріла. Візьми-візьми, не лякайся. Тільки-но твоя рука торкнеться її, вона стане твоєю. Вона непроста, бо ж Перунова. Відтепер ніхто, крім тебе, не сміє взяти її до рук – відразу спалить, тому ліпшого охоронця годі й шукати. І ще, певне добре знаєш про властивості Перунових стріл – вбивати та народжувати, тому тільки від тебе залежить, якого кольору вона набере – золотистого чи лілейно-синього. Поки що вона звичайна, та все ж легко виведе тебе з лісу.
Птаха взяла до рук стрілу, і та раптом заспівала тонким вібруючим голоском:
Слава богові Перунові огнекудру,
який стріли на ворогів пускає і вірних дорогою веде,
адже він є воїнам честь і суд і, златорун, милостивий
і всеправеден.
Сон встав зі свого місця, вклонився в пояс Птасі і промовив:
– А тепер, Птахо-Славо, іди, і хай твоя дорога буде тільки твоєю.
Птаха у відповідь шанобливо схилилася у поклоні.
Вона поверталася назад доволі швидко, не блукаючи. Майже відразу намацувала правильний шлях, бо цього разу була впевнена – не заблукає: її вів вогник Перунової стріли. Птаха тримала її перед собою, кінчик горів мов свічка, і пломінь провадив мандрівницю в потрібному напрямку.
Враз лісові сутінки закінчилися і перед очима відкрилося поле, а над ним – передранкове небо. Світанок заливав світ, сірість сповзла, кольори заполонили довкілля. Птаха неквапом підійшла до височезного красивого дерева, відкривши від здивування рота. Дерево росло трішки осібно від усього лісового хвойного масиву. То був дуб. Але здивувало Птаху не це. Могла заприсягтися, цей дуб був копією того, що росте у них на подвір’ї. Он, поверх нижньої гілки, тої, що до неї вчеплена гойдалка на дубі в Яровороті, маленьке дупло. Ого, навіть сліди від гойдалки на гілці залишилися. А внизу, під величезним корінням, маленький лаз, туди Птаха любить залазити, ховатися. Тендітна постать Птахи там поміщається, а от Стриб як не силувався туди заповзти – ніяк не вдавалося, завеликий. Усередині дерева темно, але вона має стрілу,