нормальною людською мовою без «тіпа», «прикинь» та «підканаєш».
Коли за мамою закрилися двері кімнати, Мальва пробувала дивитися на оберіг і через мікроскоп, який подарували їй на десятиліття, і через лупу, і через сонячні окуляри – дарма. Ланцюжок з себе не знімала, внутрішній інстинкт самозбереження говорив – цього не варто робити. Якщо лише власні очі без допоміжного чогось могли його бачити, то не все тут просто. Вкотре подивилася на себе в дзеркало. Нічого – гола шия. Маячня! Притулила руку до чола, може, вона захворіла, там типу – гарячка й марення? Фігушки – лоб був звичайним.
Мальва знала, що батьки її вдочерили. Тато розповів про це, коли дівчині виповнилося десять років. Вона на диво спокійно сприйняла новину, наче давно здогадувалася. Довелося навіть заспокоювати батьків, що все гаразд, що вона їх за це ще більше любить, бо ніколи навіть не могла подумати, що нерідну дитину можна так шалено любити та огорнути теплом, як то робили тато з мамою. Не відає, звідки вона знайшла ті слова в десятирічному віці для названих батьків, однак після почутої новини ще більше їх заповажала. Поза хатою, спостерігаючи за мамами та татами своїх однокласників, приятелів та знайомих, порівнюючи тих зі своїми предками, робила невтішні висновки: її батьки – найідеальніші. Тепер вона стовідсотково переконана, так зване біологічне батьківство – то тільки напівусвідомлення справжнього. Мама Оля й тато Назар – найсправдешніші, і їй зовсім не кортіло знати, хто справжні, тобто біологічні. Могла на світ божий вилізти гидка та осоружна правда. Може, її банально підкинула зозуля-матуся під двері пологового будинку в якомусь богом забутому містечку, а ще гірше – викинула як непотріб у сміттєпровід, типу помилка юності. Он шпальти газет рясніють такими подіями. Швидше за все, буденна історія – якась малолітня дуринда народила її в шістнадцять, злякалася наслідків та відповідальності, і маєш… А батько? Хто зна, чи матуся-зозуля й ім’я його знала? Правда могла виявитися страшною, неприємною або тривіально-банальною, тому краще нічого не знати.
В кімнату знову чемно постукали. Відчинилися двері, і вигулькнула голова мами. Звісно, те, що в кімнаті доньки мертва тиша, насторожувало. Ніякого тобі вереску з дівідішніка Леді Гага чи Шакіри або звичного галасу та крику через телефонні розмови. Мальва завжди була своїм у дошку хлопцем у школі. Друзів у неї вистачало – і серед хлопців, і серед дівчат. Телефон зазвичай вечорами не вмовкав. А сьогодні раптом захотілося залишитися наодинці з тою дурнуватою скринькою, от і вимкнула мобілку, а на хатній їй вже давно ніхто не телефонує, навіть не певна, чи взагалі хто-будь з друзів пам’ятає номер її домашнього телефону. Завтра вранці, коли вона ввімкне мобілу, там, певне, буде сто пропущених дзвінків. Так, маму можна зрозуміти – вона хвилюється:
– Доню, рідненька, ти не захворіла часом? Принишкла, мов мишка. Ходи, люба, вечеряти.
Блін гарєлий, усі-пусі! Ноу, не захворіла вона, та хіба мамі правду скажеш. Чи повірить? Та й про що розказувати? Про галюцинації з ланцюжками чи про дивну зустріч