а тому, що ти його дуже переконливо захищав. Мені імпонує твоя віра. Віра здатна творити чудеса. Можете йти, в мене багато роботи, – сказав Голос і змовк.
Було очевидно, що більше на них ніхто не зверне уваги. Доведеться повертатись і вирішувати самостійно, що робити далі. Очевидно було й те, що більший ангел цілком перейнявся долею чоловіка з землі і що він зробить усе можливе, щоб вибороти йому другий шанс.
7
– Де я можу знайти лікарку, що опікується чоловіком, якого привезли сюди з місця автокатастрофи два дні тому? – тихо, майже сором’язливо, запитав слідчий у чергової приймального відділення лікарні «швидкої допомоги».
Це була єдина лікарня такого високого рівня в їхньому місті, тож навколо безконечно хтось щось запитував, відповідав, плакав, кричав, стогнав, голосив, наказував, благав. Безконечно хтось виходив, заходив, вибігав, забігав. В обидва боки сновигали візки, підштовхувані людьми, які одночасно мацали пацієнтам пульс, а подеколи навіть примудрялися вводити фізрозчин. Опинившись тут уперше, важко збагнути, як можна працювати в такому безладі та гаморі. Здавалося, чи, радше, хотілося вірити, що ще трошки й дика напруга спаде – всіх прооперують, порятують і відвезуть у палати, де вони під пильним наглядом усміхнених цицькатих медсестер у коротесеньких халатиках відбуватимуть період реабілітації.
Але пробувши якусь годину-другу в приймальному відділенні, людина починає розуміти чи усвідомлювати, що такий рух тут завжди. Що тут завжди багато крові, страждань, німого розпачу і німого благання. Тут завжди забагато спраг лих допомоги і завжди бракує тих, хто цю допомогу може надати. Дається взнаки низька зарплатня, неувага тих міністерств, у чиїх відомствах перебуває лікарня, корупція у верхніх ешелонах керівництва. Розпач одних лікарів і психологічні злами в інших. Бо як можна, давши клятву Гіппократа, дивитися на пацієнта, знати, як йому допомогти, але не мати змоги це зробити через відсутність потрібних препаратів. А препарати, які є – неналежної якості, протерміновані чи неліцензійні. Бо кошти, виділені на медикаменти, не доходять за призначенням і осідають у міністерстві, або ж «відмиті» через підставні фірми задля «відкату» несусвітніх відсотків. Апарати в хірургічних і реанімаційних відділеннях закуплені через посередництво цих же підставних фірм, зареєстрованих у країнах розвинутого капіталізму, від якого ми так стрімголов тікали і який наздогнав нас цим вживаним залізяччям, яке час від часу виходило з ладу. Бо воно (з якогось доброго дива) потребувало стабільної електричної напруги і фахівців, які мали б тиснути на потрібну кнопку, а не навмання – методом проб і помилок, часом – вартістю чийогось життя. А «кнопки-невдахи», на натискання яких апарат не реагував, назавжди заклеювалися лейкопластиром як зайві.
Варто постояти в цьому приймальному відділенні години зо три і побачити все це на власні очі, щоб розуміти, чому нема співчуття в очах людей у білих халатах. Зрозуміти криві, цинічні посмішки на