дівчині настрій. Вона розреготалася. Її сміх був щирий, невинний і такий чіпкий, що за мить він теж почав усміхатися.
– Що ж тут не зрозуміло? До нас потрапляє чимало молодих чоловіків. Тут, у лікарні, відразу видно – одинаки це чи в них хтось є. Якщо ніхто не приходить провідувати, отже – одинаки. Берешся за нього і методично, крок за кроком, прив’язуєш до себе. Змінюєш йому білизну, голиш…
– Хіба це не обов’язки медсестер? – здивовано поцікавився чоловік.
– Атож, це обов’язки медсестер, – саркастично мовила дівчина. – Тільки ці обов’язки неоплачувані.
– Отже, ви це робите з доброї волі? Попри непристойно мізерну зарплатню?
– Виходить, що так. І їсти з дому приносимо, і шкарпетки перемо, іноді книжки купуємо, журнали. Часом – усе марно, але часом – нам щастить… Бачите, – вказала рукою на крісло. – Тут донедавна працювала моя колега. Їй пощастило, вона знайшла те, чого шукала і хутенько покинула це пекло. Тепер їй заміни не можуть знайти. Тому я працюю за двох.
– Так, справді пекло, – чоловік пошкріб потилицю, здивований такими одкровеннями. – А як же кохання? Невже можна встигнути так швидко закохатися? – він і сам не чекав від себе такого запитання.
– Яке кохання? Просто удвох краще, ніж поодинці. Самотність – це дуже страшно. А закохатися… Думаю, закохатися можна досить швидко, – серйозно відповіла вона. – Вам на четвертий поверх, другі двері ліворуч коридором у реанімаційне відділення. Ваша знайома лікарка днює і ночує біля цього чоловіка. То куди ж мені, медсестрі, з нею змагатися? Жодних шансів.
Щось неприємно кольнуло йому біля серця. Що це? Не може бути. В нього цілком здорове серце. Він весь час перевіряється, займається спортом і щодня пропливає кілометр у басейні.
«Ревнощі», – подумав він і всміхнувся.
Відчув, як його серце починає оживати. Не чекаючи ліфта, пішки пішов на четвертий поверх. Одразу забув про дівчину з реєстратури, яка довго ще проводжала поглядом цього вже давно не юнака з сяйливим поглядом. «Закохався», – вирішила вона і підняла слухавку надокучливого телефону.
– Реєстратура, слухаю…
У палаті, в яку його скерувала дівчина, крім хворого, під’єднаного до безлічі апаратів, нікого не було. Десятки трубок, трубочок, шлангів входили в його тіло і виходили з нього, прикриті простирадлом. Крива на моніторі ритмічно блимала, все працювало злагоджено.
Він підійшов ближче до ліжка. Неприродна блідість шкіри вразила його дужче за всі ті дроти. Чоловік, якого він уперше побачив закривавленим, з головою, безвольно звішеною з керма, лежав тепер ідеально рівно і був абсолютно чистий. Жодної плямки крові. Здавалося, що і в його венах теж немає крові. Чи кров у нього не така, як у решти людей. «Навіть, якщо ти голубої крові, чоловіче, все одно – мусиш вижити», – мовив про себе слідчий і вийшов з палати.
– Що ви тут робите? Хто дозволив вам сюди ввійти? Негайно покиньте це приміщення! Це реанімаційна, а не зоопарк. Куди тільки дивиться