що ти теж можеш… – пояснив Макар. – А ми у сквер…
– Ні! У сквері холодно, – зметикував Гоцик. – Зима на носі. У метро можемо…
Люба Гоцикову шию відпустила.
– Та ні. Не треба… У мене з цим не все так просто…
– Нетрадиційні уподобання?
– Дурні ви! – засміялася. – Я – Любов… Мене без любові – немає… Нащо мені голий секс, коли мене там не буде… До того ж у мене грандіозні плани на найближчі кілька років. І ніякі голки мене не зупинять. Не хочу розпорошувати сили: спочатку навчання, кар’єра, а потім – любов…
– Нормальний хід, – погодився Макар. – Пацани люблять незалежних. З досвідом.
– Життєвим? – не зрозуміла Люба.
– Сексуальним. Для нормального хлопця цнота – ознака провінційної забитості. От, приміром, я таких остерігаюся. Раптом перелякається чи викине щось дурне – почне плакати чи, навпаки, здуріє од радості.
Люба якось дивно на Макара глянула, знітилася. Заходилася прибирати речі – і книжки їй не на місці, і чашки по всій кімнаті розкидані. Гоцик зітхнув, взявся допомагати. За одну чашку вдвох вчепилися.
– Любо… – раптом Гоцик їй. – Ну… Ти ж не хочеш сказати, що… незаймана?
Люба видрала чашку з Гоцикових рук, бровки насупила.
– Ви розумієте… Розумієте… – розхвилювалася, з надривом. – Розплакатися чи, навпаки, літати од радості можна лише від любові, а не від сексу.
– Складно, а тому – неприродно, – завважив філолог Гоцик.
– Про всяк випадок знай, ми на сквер «підписуємося», – додав механік Макар.
– На метро, – уточнив Гоцик. – У сквері лавки снігом позамітало.
Тієї зими нещадно мело. Найперше – вимело геть усі гроші з кишень трійці. Люба заклала у ломбард ноутбук, збила ноги у пошуках нової роботи, яка залишала б час і на навчання. Макар у гуртожитку так завзято перевіряв ступінь сексуальної розкутості однокурсниць, що одного разу джинси і кросівки знайшов, а гаманець – ні. А Гоцик програвся. Спустив на ігрових автоматах усе, що мама-заробітчанка з Португалії надіслала.
– Бо дурний! – сам собі поставив діагноз і першим знайшов вихід: – Час політиків потрусити.
У розвідку сам пішов. Студенти-найманці упереміж із пенсіонерами- найманцями мерзли на гарячих точках столиці – біля Кабміну, Верховної Ради й у партійних наметах по всьому місту. Гоцик покрутився серед синіх від морозу носів, знамен і аґітаційної літератури, вициганив порозмахувати партійним прапорцем, закріпленим на довгому китайському вудлищі, отримав за те п’ятдесят гривень і повернувся на Костянтинівську вкрай розчарованим.
– Ті, що мерзнуть, найменше заробляють, – бідкався. – А до тих, хто ними керує, фіґ доберешся.
– Наймися роздавати рекламні листівки у метро, – запропонував Макар.
Гоцик зиркнув на нього обурено.
– Я схожий на лузера?
Забрав у Макара вовняну шапку, у Люби –