Я зватиму тебе Руда. Прибери волосся.
Люба скрутила волосся на потилиці.
– А мені як вас звати?
– Хазяйка!
Ну, стерво! Звісно, гидке пузате стерво, а п’ятдесят баксів за один прихід справно платить. Тричі на тиждень з четвертої до дев’ятої вечора Люба з таким завзяттям вичищала хороми у «Царському селі», що й хазяйка здивувалася.
– Що ти все либишся, як дурна?
Люба знизала плечима і вирішила обійтися без одкровень.
– Можу не посміхатися.
– Не посміхайся, – наказала хазяйка.
Увечері, витративши половину заробітку на харчі для всієї компанії, Люба сиділа на килимку двадцятисемиметрового космосу на Костянтинівській і зі сміхом розповідала про жирне життя «Царського села». Ні, вона ще ніколи не бачила такої нудоти. По всіх стінах – тільки хазяйчині портрети тридцятирічної давнини. «Я зовсім не змінилася! Ні! Це не пластика, це гени…» Манікюр чи візит до косметолога – подія дня: хазяйка збирається довго, мов на церемонію коронації. Окрема справа – спілкування зі стилістом, який, за офіційною версією, добирає хазяйці одяг, взуття й аксесуари. Такий собі Только з творчим псевдо Токо Моно. Хлопцю років тридцять, у сини їй годиться, а вона зачиняється з ним у спальні й, мабуть, ґвалтує без сорому. А він, дурний, терпить, бо після спальні – кава і гроші. Нібито за добір того таки одягу. А око сіпається. Ідіотські телефонні розмови: «П’ятсот тисяч баксів на шопінґ – цілком пристойний подарунок…», «І це вернісаж? Від картин тхне не мистецтвом, а трудовими долонями!», «Завтра запросіть журналістів – я скажу щось про соціалку»… «Ні, це паті пройде без мене! Чому, чому?! Там буде хвойда Віта Челядинська. І взагалі, я чекаю на дитину!»
– Вона вагітна? – спитав Гоцик.
– Яке?! Їй років сто! – розсміялася Люба. – А у її чоловіка погані очі. Риб’ячі. Він спеціально кладе гроші у непримітних кутках… Перевіряє, чи візьму.
– Про стиліста знає? – зацікавився Макар вдачею жирних.
Люба знизала плечима.
– Хочете прикол? Хазяйка вважає, що «Чорний квадрат» написав Малєр, а Малевич – то такий маловідомий композитор. Принаймні коли вона обвішувалася діамантами, щоби сяяти у філармонії, то збиралася на Малевича.
– Забашляє, їй і Малевич зіграє. Устане з труни і зіграє, – докинув песиміст Макар.
– Вони жалюгідні й нікчемні, – підвела риску Люба. – Я ніколи не буду так жити. Ніколи! Це смішно.
За два місяці стало не до сміху. Люба повернулася з «Царського села» роздратованою і приголомшеною. Показала Макару і Гоцику поколоті пальці: хазяйка спеціально розкидала під меблями голки. Якщо голка лишиться, значить, Люба у цьому місці підлогу не мила.
– Я її на шматки порву! – визвірився Гоцик, а Макар уже підхопився громити жирних.
– Ні, братчики… Не треба, – безпорадно.
Так Макар із Гоциком дізналися, що у веселої азартної Люби теж бувають похмурі дні.
– Плюнь на них, –