видноті. А нашо? Професіонал і без ваги впорається.
– Мені дві курки, Маріко!
Марія досягала дві курки, простягала їх щасливому власникові й відраховувала на рахівниці в якийсь тільки їй відомий спосіб кілька круглячків: туди-сюди.
– Три двадцять вісім з вас!
Марія завжди все важила і рахувала з точністю до копієчки. А ще при цьому примовляла щось типу:
– Ось, прошу, дорогенький, їжте на здоров’я, золотенький!
І хоч за дорогеньким стояла черга з сотні мисливців за бульйоном, нікому й на гадку не спадало спитати: а як то вона порахувала так? – чи перевірити з вагою. І тільки вдома, коли жінка, недорахувавшись приблизно карбованця чи й більше, надгризала дорогенькому голову, золотенький починав матюкатися й клястися розібратись із тою Марією. А як ти розберешся? Чека нема, солідарності покупців в умовах дефіциту – і поготів.
А ще в радянські часи існувала «політінформація». Інформації не було, політика теж усім ясно, яким плюралізмом вигравала на сонці свободи, зате Зошит з Політінформації мусив бути на парті щосереди за п’ятна дцять хвилин до початку уроку. В Зошит з Політінформації слід було наклеїти витяту новину про те, як зле живеться в Америці. Як страшно там, і голодно, і холодно, а от у нас – розвернись душа: сніг заслав лісову самоту, прикордонник стоїть на посту, і спокійно народ наш живе, наша армія нас береже. Чого ви смієтеся? Ми таке в другому класі співали, щойно варто було закінчитися сезонові новорічних ранків і пісень про зайчика в міксі з клятвами про наше благонадійне майбутнє:
– Ми виростемо дужими, мов у гаю-у дубки-и, орати поле будемо, і сіять за-га-любки-и, і сіять залюбки… – співали ми тоненькими голосками під баян Орисі Степанівни.
І була то пісня в темпі вальсу. І кожен з нас, хоч тоді чесно збирався бути космонавтом, співав про те, що стане комбайнером. Точнісінько так само, як хотілося бути принцесою чи піратом, а треба було бути сніжинкою чи зайчиком.
Відтак, через зовсім небагато років, прямісінько перед тим, як Радянський Союз збирався ґєґнути, у кожного другого в нашій школі почали знаходитися якісь родичі в Америці, Канаді – а у Кропиви аж з Австралії вуйко був намалювався. Родичі ті навіть, було, приїздили навідати нас, сіромах. Плакали, землю цілували, калину за вікном видивлялися, роздавали щедро ношений одяг із великих валіз і по шість доларів кожному видавали. Кропив’ячого вуйка Яремчею водила вся родина, і кожен із завмиранням серця стежив за вуйковими рухами в напрямку кишень: ану раптом сягне й вийме звідтіля кожному по сто доларів?! І Мар’янка несла вуйкові кульок, а Надійка сумку, а двоюрідні племінники ще й руки подавали, би вуйко сі не пісковзнулиси та й не вбилиси на болотах Орфинового.
Правда, всі ті наші родичі якось на нас трохи поображалися, що ми не в землянках живемо і не співаємо з ранку до ночі тужливих народних пісень, повбиравши вишиванки. І не скачемо до неба від радості, що цьоця з Канади повезе нас до Львова у валютний магазин «Каштан» на закупи. Гм, супилися закордонні