байдужими до них дорослими – почеберяли тим подіумом. В очах страх, у рухах скутість – ні фіга не Лінда Євангеліста…
І тут на подіум вийшла Міс Дубльонка. Не усміхаючись, не роблячи зайвих рухів, вона (себто я) дійшла до кінця подіуму і, згадавши за секунду перед тим, як ЦЕ роблять тьотьки в телевізорі, утнула наступне. Підвела випростані руки в боки під прямим кутом, глянула спопеляючим поглядом в очі комусь із публіки й так само, без тіні усмішки, повільно обернулася на триста шістдесят градусів. Зал вибухнув оплесками. Люди реготали, тупотіли, свистіли. Синхронно прийшли, одним словом, у цілком не радянський захват. Я влучила в яблучко. На тлі цього нудного безкінечного показу практично однакових моделей практично однакових райцентрів опецькувата дитина дозволила собі бути інакшою. Розсмішити інших. Посміятися над собою й над загальними уявленнями про те, як має бути. Це спрацювало для мене раз і назавжди. Не можеш знайти себе в бутті-як-у-всіх – спробуй зайти з іншого боку. Світ, що не приймає тебе через невідповідність ДОСТівським лекалам, змушений буде прийняти тебе саме через якісну Інакшість.
(Про Еріка Берна й описаний ним «сценарій Зигмун-да» я тоді не знала. Досягла свого життєвого мотто емпірично, зазнавши успіху манекенниці.)
Відтак за лаштунками мене вітали всі, крім мами. Їй, такій вродливій і правильній, певно, видавалося, що з її грубенької дитини насміхаються. Можливо, вона й прошепотіла мені на вухо, що клоун із мене кепський, але під час «параду моделей» Яремчанського побуткомбінату я знову повторила свій трюк: розвівши руки в боки, зосереджено покрутилася на місці. Оплески, хоч і не такі сильні, як першого разу, повторилися. Життєва установка закріпилася назавжди: відсутність самоіронії неодмінно призвела б до депресії.
Отже, манекенницею я вже побувала. Хто там наступний у черзі на роздачі легкої слави? Співачки? Акторки? Два в одному?
Якщо тебе в Яремчі на початку дев’яностих питали: «Куди йдеш?» – і ти спокійно, буденним тоном відповідав: «Та йду на оперу», – людина навряд чи собі могла подумати, що втрапила на сторіччя назад. Тобто десь у самісінький епіцентр розквіту Австро-Угорської імперії, межи самі його маточки й тичинки. Коли над Микуличином літав на дельтаплані сам цісар Франц Йосиф, а від наших земель ходили посли аж до Сейму, наспівуючи гімн Австро-Угорщини українською мовою. І всю дорогу йшли босі, шкодували чобіт, аби щойно перед Віднем взутися й шпацирувати гонорово. В таких чоботях і у Віденську Оперу за потреби можна було б…
Але ні: в Яремчі «оперою» називався гурток оперети, де ми натхненно грали ролі й співали чарівних пісень авторства вчительки Галини Андріївни. Згаду ючи тепер ті часто-густо імпровізовані віршові діалоги, приміром, манірної киці й дурнуватого пса (його, як неважко здогадатися, грати випало мені), я просто приходжу в захват. Чудова жива мова, небанальні рими і – що найважливіше – іронія, прийом у прісній дитячій драматургії фактично заборонений.
Ролі, як завжди,