Ирена Карпа

З роси, з води і з калабані


Скачать книгу

я приносила до класу затиснути-ми в жменю, аби потренувати дух високочастотним пищанням моїх більш вразливих однокласниць, а потім, дурло, півдня чухала руки, потруєні земноводним слизом, водилися в сухому лісі. А на болотах жила собі прекрасна пухнаста трава, до того ж завжди підсушена вітром. Ну, і як може пройти повз неї байдужим гуцульське серце, не захотівши зробити екібану?!

      – Діти, правильно казати «ікебана», – казала модна і красива вчителька праці Олександра Іванівна.

      У принципі, її модність і краса в порівнянні з педагогічною більшістю (Олександра Іванівна ніколи не вдягала синіх спортивних рейтузів і білих ґумаків під чорну пряму спідницю) вже самі по собі були вагомими аргументами, але ж яке там – екібану придумали ми з Христиною Грицанючкою, то нам і ліпше знати!

      Ну, добре. Якщо чесно, екібану придумала сама Христина, без мене. Як придумала потім грати «в моди» і записувати наші голоси поверх голосів справжніх співаків (зіставивши докупи два магнітофони – один із піснею, другий на запис – і щосили перекрикуючи горопашного естрадного виконавця, отримувати справжню фонограму – хоч посилай на радіо). Але ж було те все у мене вдома! І мої то були магнітофони, і мій пластилін, і мої голки з нитками, так що я, як нормальний одинадцятирічний капіталіст, частину патенту зареєструвала на себе.

      Екібана робилася так: на картоні відмальовувався контур кленового листка. Вирізалася форма. По центру пришивався шматок пластиліну (пробували спершу на клей – відпадало в найганебніший момент), із виворітного боку одразу робили нитяну петлю під цвяшок. Ну, а відтак гуляла душа: у пластилін пхалося все, що полишалося сухого з маминих днів народжень і сусідських городів: голівки троянд, засушені лаковані гілочки, квітки безсмертника і пухнасті китиці болотної трави, котру ніхто не знав, як звати. Фіксувалася ця вся небачена краса зрозуміло чим – лаком для волосся – і так і висіла на стіні між образами віднедавна вже всім дозволеного Боженька і портретами Шевченка, аж поки якийсь паплюжий кіт не вирішував подерти це декоративно-прикладне мистецтво і, пожувавши його, зригнути вам на постіль, почистивши свій ніжний шлуночок. І мама все одно любитиме його явно більше за вас, і тим паче за вашу потенційну собаку, котру ви вже стільки років поспіль клянчите вам купити у Франківську на псячому базарі, і хай би той кіт дурний і срав на крохмальні подушки, і сцяв у мамині модельні туфлі-лодочки, а мама лише скаже: «Та то він ревнує, тому і мітить…» – і візьме його з собою на коліна дивитися телевізор увечері, натомість вам лише скаже спершу: «Діти, заплющіть очі!», а відтак і зовсім вижене спати, бо там таке кіно показують на початку 90-х, що хіба від початку до кінця сидіти з закритими очима…

      Конец ознакомительного фрагмента.

      Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

      Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

      Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard,