звів до купи кудлаті брови.
– Як… Як? Тоді я мало що бачив. Здається, дівчинка та гуляла з матір’ю в іншій частині парку. Люди розповідали, що мати читала журнал, дочка бавилась поруч, побігла за метеликом – і все, зникла в кущах. Жінка кликала, пішла шукати, дочки ніде не було, запанікувала, стала просити допомоги. Хтось повідомив патрульного, їх, щоправда, тоді не стільки було, як зараз. Той одразу ж до озера, а в озері… словом, не встиг.
– А хлопці ті, плавці, були у парку?
– Знаєш, може, хто один і був, я ж в обличчя всіх не запам’ятав, але всієї компанії – точно не було.
– А чогось дивного, що було б спільним для тих двох днів, не зауважили?
Старенький розгублено розвів руками:
– Хіба що спека, тільки вона одна. Вона за останній місяць встигла вже ось сюди залізти, – і старий ткнув довгими пальцями у сиву скроню. – Нема від клятої порятунку.
Анатолій обережно дістав із кишені складений листок паперу, розгорнув і показав старому.
– Подивіться, це Оксанка намалювала перед тим, як пішла сюди останнього разу. Як гадаєте, що це?
Вицвілі очі старого примружились, а потім здивовано піднялись догори.
– Так це ж озеро, саме те озеро, де… Дивно… Дивно… Що я тобі скажу, Анатолію, мудра у тебе дитина була, ой мудра. Ти напис читав?
– І не раз, ніяк не збагну, що він означає. Порятунок всюди, де є любов.
Дід повернув малюнок і задумливо похилив сиву голову.
– Отож бо й воно. Де любов. Дехто життя проживає – довге, заплутане, а її не знаходить, а дівчинка твоя віднайшла. Може, може, тому й пішла з цього світу так рано? Га? Душа її вже була готова для вищої любові.
Чоловік розгублено заховав аркуш назад й лише зітхнув у відповідь:
– Загадками говорите, Степане Олексійовичу. У Оксанки ще все життя було попереду, красиве, світле життя, а якась наволоч його під водою поховала назавжди. Не повинно так бути. Яка може бути любов? Ну яка?
Старий підняв очі догори, у сірих зіницях застрибали сонячні крапельки.
– Якби ж всі ми знали, яка…
Анатолій підвівся.
– Дякую. Приємно було познайомитись.
– І мені, синку, приємно. Заходь, ще поговоримо.
Анатолій кивнув і загнаним звіром подивився на стежину, що вела до озера. Старенький помітив:
– Хочеш сходити туди?
– Не знаю.
– Слухай серце. Якщо воно готове – йди.
– Дякую. Я його якось перестав відчувати.
Парк спантеличено розступався по обидва боки, пропускаючи вперед чоловічу постать. Він відчував: щось його кличе, тягне, чекає. Йому здалось, що він навіть чує голос – прозоро-дзвінкий, невловимий, ось ніби є, а в наступну мить зникає.
– «Де ти?», «Де ти?»
– «Сюди», «Сюди», «Швидше».
Анатолій спинився, зрадницьки тремтіли коліна, однак ноги продовжували нести калатаюче серце далі й далі, вглиб парку. Він відчув воду раніше, аніж побачив. Її незрима присутність була