.

допоможе».

      Вдома на нього чекали, цього разу не тільки солодка жінка. Вже на порозі почулося полегшене:

      – Господи! Ну нарешті прийшов.

      Анатолій навіть не встиг роззутися, коли поруч опинилось знервоване жіноче обличчя.

      – Толю, що ти собі думаєш? Навіщо вимикати мобільний? Ну як? Як з тобою можна зв’язатися? Та ти навіть коли на зв’язку – все одно не відповідаєш! Господи, Толю, Костянтин до тебе вже другу добу добитися не може, скоро по місту виловлювати доведеться. Ну де ти був? Де?

      – І тобі привіт. Їздив у справах. Телефон відволікає. Вибач.

      Рената ображено відсторонилась і осудливо провела поглядом.

      – Костя тут, він чекає на тебе вже четверту годину.

      – Йому нічим зайнятися? То хто в цьому винен?

      – Толю, ти мене лякаєш. Не можна так. Чуєш? Ти геть закинув роботу.

      – Мила моя, кому вона тепер потрібна?

      Чоловік втомлено пройшов до вітальні, а спантеличена жінка ще довго дивилась на його спину, немов намагалась впізнати, він це чи ні. З дивану піднявся чорноволосий чоловік у дорогому костюмі сніжно-білого кольору.

      – Привіт, друже. Ось вирішив тебе тут упіймати. Ти як?

      – Як? Живий. Страшенно втомився, спека скоро доконає це місто.

      – Та ну, старий, вона, кажуть, скрізь тепер. Я тут деякі папірці привіз. Подивись, а то клятий «Будівник плюс» з такими темпами тендер на торговий центр хапане, сам розумієш, що шматочок ласий: роботи вистачить на весь сезон і заплатять достойно.

      Анатолій втомлено пірнув у серце дивана й відсторонено заплющив очі.

      – Не зараз.

      – Так… Як не зараз? Не сьогодні-завтра все вирішується. Нема куди відкладати, брате, діяти треба і діяти швидко.

      – Моє тобі благословення, я – пас.

      – Стій. А як… як же справа? Ми ж залишимось ні з чим!

      Чоловік розплющив очі й різонув поглядом:

      – А в мене й без того не лишилося ні-чо-го.

      Костянтин спантеличено м’яв у руках білі аркуші з дрібними рядочками можливих прибутків. Скільки ж там нулів? Виявляється, всього-на-всього один, один великий нуль і крапка.

      – Ну я навіть не знаю. Це все пережити важко, зрозуміло, але, старий, життя ж не закінчується.

      – Це як подивитись. А раптом завтра кінець? Де гарантії? Отож, ніяких гарантій, самі знаки питання. Обійдіться якось без мене.

      – Але ж ти співвласник, підписи, печатки. Та як? Як без тебе?

      – Не знаю, але нічим зарадити не зможу, вибач.

      – Божевільня якась. А може, давай завтра, завтра поговоримо? Новий день, нові плани. Га?

      – Отож, нові плани. Ні, ще раз вибач, друже. Спробуй зрозуміти.

      – Ну… роби, як знаєш. Я ще подзвоню… Бувай.

      – Спасибі, давай проведу.

      Коли чоловік повернувся, солодка жінка була схожа на красиву скульптуру – таку ж холодну й нерухому. Світ котився у прірву, тепер і її – також.

      «Сьогодні у Віки день народження. Це ж треба, ми так давно дружимо, що навіть дні народження святкуємо в одному місяці. Ой, що це я! День народження не вибирають.