Як не кликали, не шукали – нічого. Ми кущі взад-вперед кілька разів обнишпорили, потім далі пішли, а все одно – не було її ніде. Згодом міліція, собаки. Бр-р-р. Не день, а нічне жахіття якесь. Багато б віддав, аби повернути все й виправити. Ех! Ми тоді настільки шоковані були, що коли повернулись до клубу, ніхто до басейну так і не зайшов. Та й Федоровича не було, здається, друга зустрів давнього. То те, то се – словом, не до нас.
– А того дня, коли друга дівчинка загинула, хтось з ваших у парку був?
Хлопець примружився й заперечливо хитнув головою:
– Ні, не було. Це точно. Ми тоді тренуватися мали, але відпросилися у Віктора Федоровича, бо Миколі якраз двадцять стукнуло. Ніби ювілей, розумієте, от і святкували. Микола навіть Федоровича запросив, але той відмовився. Весело було, а потім хтось з наших телевізор увімкнув, пізно, а там репортаж про ще одну жертву. Думаєте, маніяк?
Анатолій нервово стис кулаки.
– Мені все одно, аби тільки ту паскуду дістати.
Хлопчина спантеличено відвів погляд і зітхнув.
– Прийміть мої співчуття.
– Спасибі, і за розмову – спасибі. Якщо раптом згадаєш щось іще, або хтось з хлопців, дзвони ось по цьому номеру. Буду вдячний. Ще одне. Можу я з тренером вашим поговорити?
– Його сьогодні нема, але можна спробувати в будь-який інший день, ми постійно тренуємось.
– Ну що ж, успіхів.
Хлопчина широко посміхнувся й озирнувся назад, де на величезному стенді рівними рядочками висіли дипломи про нагороду.
– Дякую. Плавання – ніби життя, тільки справжнє.
– Напевно.
Куди податися далі, Анатолій не знав. Палив цигарку за цигаркою й стікав потом. Спека. Знову і знову вона. За великим рахунком, майже вся картинка була зібрана, всі дрібниці враховані, але запитань чомусь не меншало, вірніше, відповідей на них – як не було, так і нема. Зачакловане місто, прокляте й вичавлене, схоже на хмарку тютюнового диму – сірувато-прозорого та їдкого. Тут навіть повітря бракує, отого свіжого, справжнього повітря, яким хочеться дихати, дихати, дихати, а значить, і жити. Поруч загальмували пошарпані «жигулі» – такого ж сірого кольору, як і його думки. Скрипнули дверцята.
– О! Ви встигли вже й сюди дібратися? Доброго дня, пане Кравченку.
Анатолій потис простягнуту долоню, дивлячись у вже знайоме обличчя із залисинами:
– Якби ж це допомогло зрушити справу з місця, а то… Ви краще розкажіть, як просувається офіційне розслідування?
Майор замислено роздивлявся вивіску на будівлі, ніби міг прочитати там підказку або навіть відповідь. Якби ж усе було так просто.
– Нового? Працюємо.
– А результати є? Бодай якісь версії?
– Версії кажете? Версії… Картина неясна, мотиви – теж. Намагаємось пов’язати обидві жертви, порівняти, знайти мотив, але поки схоже на те, що це дійсно справа рук людини з маніакальною психікою. Як доказ – типаж втоплених дівчаток: приблизно одного віку, правда, Юлі було тринадцять, однак виглядала дівчинка на десять-одинадцять, світловолоса, одягнена