змій лапами спирався на сідло. Тож сам кінь підтримував мені голову. Все було врівноважено. Леонардо – майстер на такі штуки!
– Сподіваймося, – невпевнено відповів Людовіко. – Отже, щодо вершника можна не хвилюватися. А от щодо коня…
– Він місяцями стирчав у моїх стайнях, вивчаючи мого сицилійського чистокровного скакуна. Виміряв його від копит і до холки, у найдрібніших деталях.
– У найдрібніших деталях? – реготнув Людовіко. – Знаючи маестро Леонардо, уявляю собі, які деталі зацікавили його найбільше.
– Людовіко, Леонардо знає, що робить, – серйозно зауважив Ґалеаццо.
– Авжеж. Але проблема полягає в тому, що він не робить того, чого не знає, – відповів Людовіко, знову насупившись. – Я не сумніваюся, що він уміє зробити чудову скульптуру коня. Я сумніваюся, що він здатний її відлити. Мені повідомили, що він спілкувався із кількома найкращими майстрами, як Санґалло, радився із Франческо ді Джорджо, і обидва не дуже впевнені в результаті. Нам знадобиться секретне мистецтво французів. Мистецтво литва. Кращих за них немає.
– Лише в цьому, – відповів Ґалеаццо обережно, второпавши, що думки Моро пішли в зовсім іншому напрямку.
– Але нам би й цього вистачило, – сухо відповів Моро.
Обидва замовкли, ніби між ними опустили скляну стіну, – звичайно, йдеться про образне порівняння, адже в той час іще не вміли виробляти скло, інакше навіщо було б завішувати вікна шматками тканини, змоченими в скипидарі. Але попри мовчанку обидва думали про одне й те саме.
Який сенс мати у своєму розпорядженні загін лицарів, – сміливих і відважних лицарів, як Ґалеаццо Сан-Северіно, або просто достатньо п’яних, щоб відчайдушно кинутися в битву, – якщо проти них виставляють цілу батарею канон, здатних перетворити їх на конфеті? Не кажучи вже про те, що в Моро таких загонів і не було.
В Італії в епоху комун, де неймовірна кількість міст, замків, фортець розважалися тим, що без упину воювали одне з одним, містяни й селяни рідко брали участь у битвах, хіба вимушено, а здебільшого відігравали роль жертв. Жодне місто не мало власного постійного професійного війська патріотів, готових віддати своє життя для блага рідної землі. Зазвичай військові справи довіряли професійним воякам з їхніми капітанами на чолі, таким, як Джон Гоквуд, один із найвідоміших вільнонайманих воєначальників-кондотьєрів того часу. От він справді мав кінний пам’ятник на свою честь, і справді заввишки понад сім метрів. Але слід вказати, що мистецький витвір, знаний під назвою «Надгробний кінний пам’ятник Джонові Гоквуду», насправді був фрескою, яку Паоло Уччелло написав на стіні в соборі Санта-Марія-дель-Фйоре у Флоренції, і обмежений був двома вимірами.
Англійський кондотьєр, якщо його вітати словами «Мир вам», зазвичай відповідав: «Сподіваймося, що ні! Інакше я залишуся без роботи». У цьому не було ані крихти цинізму, ішлося про чистий професіоналізм. Такі вояки і їхні воєначальники, що зробили війну справою