спричиняють нерівності, адже…
– На мій погляд, це чудова думка. Якщо я вас коректно зрозумів, водяний пар виходив би через копита. І чому ви не втілите її на практиці?
– Ваша милість усе розуміє просто блискуче. На жаль, ваше прекрасне місто холодне й вологе не лише на поверхні ґрунту, ваша милосте, а й під ним.
– Що ви маєте на увазі?
– Що під час викопування ями для встановлення моделі нашого коня ми неодмінно натрапимо на підземні води, що течуть під Міланом, ваша милосте. Живі коні ще так-сяк уміють плавати, а от бронзовий кінь негайно потонув би.
Моро якусь мить дивився на Леонардо своїми крижаними очима. Врешті його рот скривився й через секунду розплився в усмішці.
– Леонардо, ви знаєте, як я вас поважаю, – промовив Моро, повернувшись обличчям до майдану. – Поважаю як будівника, як маляра, як розробника уніформи та вбрання і не менше – як винахідника.
– Ваша милість дуже добрий до мене…
– Я вже й сам починаю так вважати. Якби я не був таким добрим, то вже давним-давно викинув би вас на вулицю, – сухо відрубав Людовіко, поглядаючи на арку воріт замку, із якої виходив білявий юнак, що навіть здалеку здавався вродливим і струнким – такі, якщо вірити придворним пліткам, подобалися маестро Леонардо. – А ось і граф Ґалеаццо. Скажіть-но, а як там із нашою другою справою? – Останні слова Людовіко промовив тихо й удавано байдужим тоном.
Леонардо теж пробурмотів ледве чутно:
– Як ви й хотіли.
– Добре-добре, – відповів Людовіко, повернувшись до свого звичного тону. – Отже, ви сказали: десять днів. Я сприймаю це як обіцянку.
– Мої найщиріші вітання вашій милості!
– Вітаю вас, Ґалеаццо! Як там моя улюблена Б’янка?
– Гарна, як сонце! Уже зовсім жінка стала, – відповів Ґалеаццо Сан-Северіно, потиснувши тестеві руку нижче ліктя, як водилося, що означало: «Я неозброєний, принаймні зараз».
Не те щоб між ними двома в цьому була потреба. Адже під час війни між Міланом і Венецією Ґалеаццо Сан-Северіно відкрито підтримав Моро проти волі власного батька, Роберто, а таких речей не забувають. Людовіко так довіряв Ґалеаццо, що віддав йому в наречені свою доньку-первістку, Б’янку Джованну, народжену поза шлюбом, якій недавно виповнилося одинадцять років. Заувага Ґалеаццо про «вже зовсім жінку» аж ніяк не вказувала на те, що той був якимось збоченцем. У ті часи одинадцять років уважали вже достатньо дорослим віком для багатьох речей, зокрема дітородіння, якщо природа те вможливлювала.
– А от ти мені здаєшся стривоженим, Людовіко, – вів далі Ґалеаццо, переходячи на «ти», як то завжди робив, коли залишався з тестем наодинці.
– Як завжди, Ґалеаццо.
– Ти не був таким, поки не побачився з маестро Леонардо.
Людовіко зиркнув на зятя, але той зі щирим виразом обличчя витримав його погляд.
Ґалеаццо Сан-Северіно був із тих людей, хто дістав у спадок від батьків усе, про