не настільки, щоб спробувати самому, бо був боязким до тремцю, щоб чого доброго не заразитися СНІДом; він лякався спати з жінкою, вподобавши онанізм. Облишмо й це. Дірко витягував жезлом руку, возив пальцем по намальованих церквах: «Оце правильна, а це ні…» Горбатенькі вчорашні комсючки цибали м'ячиками, кивали голівками, і Родик почув крок тиші за спиною: пройняло. Десь знову вислизнуло, деронуло, наче кігтями по шкірі: «А ти знаєш, що Бог посоромлений не буває!» Дірко укляк, – усі його хіромантичні, астрологічні, релігійні апокаліпсиси, ясні прозріння на очах у вишеренгуваних дамочок, що вже готові самі скинути своє манаття, – а якийсь засраний хлопчисько розламав, порушив ідилію першопочатку нового мистецтва; і Дірко, ця душа нового суспільства, аристократ із писком скривдженого псюги, забулькотів щось, зашипів крізь цапину борідку, але, відчувши на собі благальні погляди молодих клімактеричок, спробував мотнути головою, заплутався борідкою в пензликах, вичавив: «Прошу пана залишити майстерню…» По тій хвилині ляснув телефонний дзвоник, скропивши холодним потом спини присутніх; то телефонував доктор Шмулєвич. Але Родик вигнаний: блудний синку, повернешся. Коли йшов, повернув голову і глянув через ліве плече; він уже бридливо дивився, як вони запихали до ротів кавалки м'яса, шинки, ковбаси, турляючи, тручись боками, мов ті поросята, здобрюючи пересохлі горляночки буцімто французьким вином.
Родик вигнаний на лютий мороз; дзвоник Шмулєвича стосувався його, а він викинутий у смолу ночі; може б, воно й трапилося інакше, повернулося на інше, проте – попіл ранку, дороги, дороги, дороги. Привабливі жінки воскоподібними манекенами вилазили з мерседесів, підібгавши довгі іскристо-сині сукні, блискаючи білими пухкими литками; цнотливо ступали, розвіваючи оболоки парфумів над головою натовпів, що вдихали ці важкі запахи, слухаючи виск автомобільних гальм як передпохоронний дзявкіт псюхи… І нічліжки, де вошва плодилася врівень люду… І кроки, кроки, кроки, що все настирніше нагадували, набирали подоби маршів. І вперше Родик виматюкався, пливучи слизькими від харкотиння, блювотини, наперлої відлиги вулицями, мов зірваний буй; і білим спалахом у голові розірвало, що тут, брате, нема чого шукати, бо загибель цих дорівнює загибелі інших. Усе зрівнялося: люди-посмітюхи, професори-збоченці. Тим ліпше для нього, тим гірше для них, – відпружинившись на лавці, смачно потягнув: «Трахані екзистенціалісти-концептуалісти! Ви, засрані шукачі давно знайденого!» Вічність у подобі зачумленого натовпу перед його зором відшатковувала кусень за куснем, угинала у глеєвидну масу закутів автобусних зупинок, що визміювалися нитками доріг, проторованих жовтими цідилами автобусів. Кроки, кроки, кроки парубіяк у зелено-рябому гакі, вже з нашивками на рукавах, де не добереш: чи то свастика, чи національний герб. Кроки, кроки, кроки… Його морило – на відлигу, а надвечір, зі знанням уже старого бродяги, він відчув, що візьметься на лютий мороз. Кроки… Кроки… Кроки… Кроки