чи не голландська.
Лікарі в зеленавій уніформі заговорили поміж собою жвавіше, захитали головами – очевидно, радилися. Недовго, але зосереджено й дуже серйозно розглядали її карту, що виявилася запхнутою в якусь кишеню на передній стінці ліжка. Найбільше ставив запитань перекладач, той, що говорив українською, хоча з вигляду був також схожим на лікаря. Лише халат мав іншого кольору – білого. Він постійно кидав засмучені погляди на Вікторію. Раптом головний їй усміхнувся, щось сказав і попрощався. Усі вийшли, окрім перекладача. Той підійшов зовсім близько, узяв її руку у свою, поцілував у голову, чим неабияк збентежив.
– Віко, люба, а що ти пам’ятаєш? – Несподіваним зверненням на «ти» перекладач одразу її спантеличив.
– Нічого, – невпевнено відповіла вона, сподіваючись у процесі розмови зрозуміти причини такої фамільярності.
Його поважна статура привертала до себе, погляд зачіпав своєю глибиною і стривоженою таємничістю, красива й щира усмішка примушувала також усміхатися. Але зараз він був стурбований, запитання ставив швидко, одне за одним, наче намагався за щось зачепитися.
– Гаразд, тоді почнемо з найпростішого. – Він зробив паузу. – Ти мене пам’ятаєш?
Вікторія намагалася заперечливо хитнути головою, але болісно скривила обличчя. Усе ж таки струс!
– Погано. А що останнє ти пам’ятаєш, які події?
До госпіталізації вона все чітко й добре зберігала в пам’яті: як поверталася автобусом назад додому в страшну негоду і як від сильного удару він спершу з’їхав з дороги, а тоді почав перевертатися. Почулися крики та переляканий вереск, усе падало з полиць додолу, а далі – провал. До того вона була в Нідерландах на флористичних курсах. У неї кілька гектарів квітників та дві невеличкі крамниці. Син вчиться в Польщі… А, так, вона ще дорогою назад хотіла побачитися з ним у Кракові, але водії сказали, що це неможливо, бо їдуть транзитом до України. Та все вона чудово пам’ятає! Лише чомусь не його! Хто це, у біса, такий?! Хоча єдине, що її турбувало найбільше, – чи довго вона тут пробуде й чому. І все!
– Що зі мною сталося?! – невпевнено запитала Віка.
Сергій, котрий мав звичку завжди говорити всю правду, а не так, як у нас люблять – порційно подавати інформацію пацієнтові, а то й приховувати справжній стан речей, – раптом замислився й несподівано для себе промовив:
– З тобою вже все добре. Завтра ми поїдемо додому.
– Разом? – здивовано вирячила очі Вікторія. – Вибачте, але я не можу, я не поїду з вами, поки не зрозумію, хто ви.
– Логічно. Я твій… – Він хотів сказати чоловік, але ж вони не були одружені. – Чоловік, дитину якого ти вчора втратила.
– Дитину?! – Віка ошелешено вибалушила очі на Сергія. – Я була вагітною?
«Дурня якась!» – подумала про себе.
– Дивно, що ти цього не пам’ятаєш, – зовсім засмутився чоловік. – Найкраще буде зателефонувати твоєму синові й попросити його сюди приїхати. Ось, глянь, його польський