з’явився незнайомий-знайомий чоловік Сергій і поклав їй на ліжко рожеве паперове пуделко[6]. – Відпочивай поки, я скоро! – і миттю зник.
Вона відкрила презент. Усередині лежало маленьке заварне тістечко – її улюблені ласощі. Воно милувало око на круглій серветочці-витинанці з написом польською «Ptysiе». Очевидно, куплене ним дорогою в Польщу.
У Віки – жодних емоцій, не здригнулася й найменша павутинка в душі.
Наступного ранку її відпустили додому під відповідальність не лише громадянського чоловіка, а найперше – професіонала. Та й насправді місць у клініці всім бракувало. Накололи анестетиків, заспокійливих, які, на її думку, були зайвими, та Сергій наполіг. Дали із собою в дорогу ліки і з усмішкою швиденько розпрощалися.
Дорога додому
Вони їхали так повільно, як тільки можна на автобані. Хурделиця вже вщухла, і лише снігові замети та гурми машин на заправках і стоянках нагадували про якийсь небачений тут катаклізм напередодні.
Сергій щось безупинно говорив, намагався жартувати й здаватися безтурботним. Вона сиділа поруч і розглядала його обличчя. Він усміхався, раз по разу зиркаючи на неї, та питав:
– Таки не впізнаєш?
– На жаль. Не питай мене щоразу, я почуваюся незручно.
– Так, розумію. Але це все мине.
Вона б і хотіла, щоб швидше скінчилась ота «тимчасова часткова амнезія», як пояснила їй психологиня, котра в клініці намагалася наштовхнути Віку на спогади, допомагаючи пригадати якісь неприємні моменти з її пережитого, що могло бути пов’язане з цим чоловіком – Сергієм. І це, імовірно, саме те, що стримувало її спогади. Але нічого такого недоброго – узагалі ніякого – не пригадувалося. Вікторія нервувала, і в неї починала боліти голова.
– Де ти поклав ті ліки від голови? – запитала, скривившись.
– Усе у твоїй косметичці. Рецепти, виписка… Є?!
– Є. – Вона вичавила з блістера одну білу овальну пігулку й запила її водою.
– Так часто не варто, хіба дуже болить, – зауважив Сергій.
– Нестерпно, – відповіла Вікторія і відвернула погляд у вікно.
– Шви не тягнуть? Оніміння сильне?
– Жартуєш? Звісно, що так! Жахливо почуваюся, наче мене прокрутили крізь сокочавку.
– Це нормально у твоєму стані, котусику. Усе мине.
Він дивився на неї новим поглядом. Сам себе якось зловив на цій думці. Блідість обличчя, глибокі очі зі своїми внутрішніми переживаннями, зосередженістю і недовірою дивилися якось крізь нього, коли вони зустрічалися поглядами під час розмови. Волосся туго затягнене у хвіст, руки складені в замок – «закрита й недоступна для всіх», наче навмисно демонструвала це своєю поведінкою. Йому до болю в грудях хотілося обійняти, палко пригорнути цю жінку. Сергій переживав неймовірну радість від того, що вона жива й здорова, що все обійшлося і він її не втратив. Але Вікторія – така спокійна, холодна, незворушна й відсторонена. Та все одно від того не чужа йому. Кидав на неї раз по разу погляди. Дивився у дзеркало,