й закадровий голосовий супровід. Звичне діло для хірурга.
У двері стукають і безпардонно смикають за клямку, наче точно знають, що тут ще хтось є. Сергій невдоволено підходить до дверей, але раптом передумує і вертається за стіл.
– Старий, відчини, то я! Забув тобі щось сказати, – глухим голосом говорить Ромко.
– Ти ще тут?! – усміхається, відчиняючи, Сергій.
– Чуєш, друже, тут така ситуація. Дівчинка одна, інтернатська. Ну, з притулку, що на Левандівці…
– Ну-ну, кажи вже. Що ти тягнеш?
– Ми колись уже їм допомагали, пам’ятаєш? Там вагітність була після зґвалтування, – нагадує уролог.
– Та так. Як таке забудеш?!
– Ну! То тепер там сепсис, і діагноз не можуть встановити. Просять нас долучитися, щоб кілька фахівців було. Хірург оперуватиме, а ми щоб були поруч.
– Ох, благодійність – то не мій профіль, Ромку! Раз поміг – то не все ж! Є інші спеціалісти, лікарні, – крутить носом Сергій Дмитрович.
– Сєрий! Ти ж знаєш, що можуть зашити й відпустити так. А дитини шкода – серце слабке, аби потім знову там лазити й анестезію робити. Дівчинка здібна, добре вчиться, хоч і пропускає багато. Дуже просили директорка й одна моя давня колежанка.
– Ну, холера ясна! Ти вмієш умовити! Якщо лише колежанка – файна кобіта, – усміхається колега.
– Дуже файна! Але знайомити тебе з нею не буду. Усіх мені повідбивав. Тую не дам. Моя дівка!
Чути цокіт жіночих обцасів[7], з-за рогу з’являється постать Олени, давньої знайомої, вранішньої пацієнтки.
– Добре. Скажеш, коли там що. Я підключуся, виручу, – поспіхом проговорює Сергій і прощається з Романом.
Останній підморгує колезі й окидає поглядом молоду ефектну жінку. Вона йде, похитуючи округлими стегнами, наче маятник. Її фігура в обтислому червоному комбінезоні схожа на замальований знак нескінченності з китицею із високого хвоста на голові й крапками-туфлями внизу. Наче зійшла з подіуму. І де він тільки таких бере?!
– Аналізи вже готові, дорогий Сергію Дмитровичу? – Вона дивиться на нього інтригуюче й звабливо. – Не могла дочекатися завтра! Хвилююся.
– Авжеж, заходь, Лєнусику! – каже на порозі.
– Котусику, привіт! Як почуваєшся? Вітамінки випила? Прогестерон? – телефонує Вікторії, швидко цікавлячись, що там у неї відбувається. – Ні, сьогодні буду скоро. Не хвилюйся. Зателефоную!
Тоді зачиняє двері кабінету за пацієнткою і прокручує ключ у замку.
Старі світлини
(також до аварії)
Віка лише тиждень як у Сергія, а вже взялася наводити порядки: витерла товстий шар пилюки зі старої пожовклої картонної коробки з-під взуття і з цікавістю зазирнула всередину. Там лежало два дбайливо складених фотоальбоми й пачка різнокаліберних фото. Вони покоїлися окремо, перев’язані крутим паперовим шнурком, на фланелевому клаптику бежевої тканини.
Вона одразу відклала вбік ганчірку, зняла господарські рукавички.